Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

більш можливо, ніж означити її як абсолютно східну. Фізіократ Дюпон де Немур мусив відвідати Польщу, аби відзвітувати Кене, що Франція — це «перша нація нашого континенту», а досліднику Ледьярду довелося перетнути Сибір, аби переконатися, що «західні люди можуть стати янголами», лише тому, що Просвітництво вже спрямувало на Францію та «західних людей», либонь, найдошкульніший шквал суспільної критики, який будь-коли влаштовував який-небудь інтелектуальний рух. Від «Перських листів» Монтеск’є до Маратових «Польських листів» творчість французьких філософів не викликала ані найменших сумнівів, що вони віддадуть своїй батьківщині в кращому разі лише відносну перевагу, до того ж у контексті потоку критичних зауважень. Коли Салаберрі на шляху до (502) Константинополя виявив «більшу або меншу цивілізованість», він рятував від суспільної критики Просвітництва, яке вже вступило в епоху революції, єдине твердження, що могло ще лишатися філософськи правдоподібним. Ствердження цього факту було настільки нагальним, а в конструювання Східної Європи спрямовували настільки титанічні інтелектуальні зусилля саме через те, що супровідна конструкція Європи Західної була надзвичайно нестійкою. Навіть найрадикальніші розбіжності між ставленнями філософів, як, наприклад, між Вольтером і Руссо, зраджують у них безсумнівних учасників одного дискурсу про Східну Європу, адже для них спільною була та дискурсивна авторитетність, із якою вони зверталися до об’єкта своїх розмірковувань.

Просвітництво допускало змагання і суперечності в ході конструювання Східної Європи і навіть наполягало на парадоксі яко невід’ємній рисі цього конструкта, але така відверта нестійкість об’єкта дискурсу правила за засіб приховування внутрішньої нестійкості розхитаного суб’єкта, котрий гарячково займався іншим пекучим проектом — винайденням Європи Західної. Просвітництво винесло всі свої найдошкульніші клопоти на чільний план — достоту на географічну лінію континентального поділу, — аби застосувати й розвинути їх у ході конструювання Східної Європи: природу людини, зв’язок між манерами і цивілізацією, стремління філософії до політичної влади. Тож на кінець XVIII сторіччя Східна Європа та Західна Європа зустрілися одна з одною на мапі у свідомості епохи Просвітництва, географічну інформацію було впорядковано відповідно до пріоритетів філософії, а філософська програма розроблялася в лоні географії.

Нестійкість ідеї Східної Європи посилювалася мінливістю кордонів протягом XVIII сторіччя, яка постійно змінювала обриси політичних компонентів цього географічного терену. Територіальна плутанина, породжена поділами Польщі та відступами Османської імперії, викликала геополітичну невизначеність на одному боці терену, а суто географічна невизначеність кордону між Азією та Європою стояла на заваді чіткій демаркації по інший бік. Міжнародні відносини спричинилися до образу Східної Європи яко терену геополітичного (503) хаосу, рухливих кордонів та зникомих частин, але цей образ, своєю чергою, задавав культурний клімат, у якому відносини планувалися й обговорювалися. Дипломатія, картографія та філософія сполучилися у трикутник взаємного схвалення, підсилення і виправдання. Зв’язок між ними інколи відкрито проявлявся, коли, наприклад, філософський географ виконував дипломатичну місію, як-от Сеґюр у Санкт-Петербурзі або Отрів у Яссах. Якщо говорити загальніше, то порядок денний міжнародних відносин зумовлював винаходжування Східної Європи відповідно до фантазій про вплив і домінування. Можна, звісно, стверджувати, що будь-яке знання дає владу і що будь-який дискурс є підспудно дискурсом домінування, але у випадку Східної Європи та Орієнту зв’язок між ними виявляється дуже тісним. Вольтерів «Карл XII» — філософська основа для конструювання Східної Європи — це відверта розповідь про військове завоювання. Мадам Жоффрен вирекла, що полякам «призначено бути поневоленими», а Тотт повчав своїх читачів «знати молдаван», зображуючи для них у деталях стратегію тілесної дисципліни. Ідея Східної Європи не завжди виступала безпосередньою спонукою до завоювання, але її нерідко сприймали як ледь уловне запрошення до цього акту. Не викликає сумніву, що, винаходячи Східну Європу, Просвітництво створило культурний контекст для зухвалих владних проектів панування XVIII та подальших сторіч.

Вольтерові фантазії про завоювання Східної Європи почергово спрямовувалися на шведського короля, російського царя та німецьку принцесу. Незважаючи на взяття Праги французьким військом у 1741 році, назагал французькі амбіції в Східній Європі протягом XVIII століття не йшли далі намагань здобути вплив, якого філософи домагалися в листуванні, а дипломатичні агенти — в перемовинах. Однак на початку XIX сторіччя Франція започаткувала імперську політику щодо Східної Європи, коли Наполеон створив «Велике князівство Варшавське» 1807 року, «Іллірійські провінції» 1809 року і врешті-решт уторгнувся до Росії та захопив Москву 1812 року. Політична актуальність просвітницької ідеї Східної Європи дуже красномовно проявилася в полеміці, яка розгорнулася навколо посмертної публікації Рюльєрової «Анархії в Польщі» 1807 року. Не менш очевидно (504) інтелектуальна тяглість між кінцем XVIII сторіччя і початком XIX проступала у спогадах Сеґюра про 1780-ті роки, які він видав уже після падіння Наполеона, адже перед поглядом його читачів відкривалася осяяна полум’ям Москва — місто, яке французька армія захопила, а потім залишила.

Аби краще відчути значущість для Наполеонового імперіалізму ідеї Східної Європи, винайденої протягом XVIII століття, варто почитати розповідь про російський похід Філіппа-Поля де Сеґюра — сина Луї-Філіппа. Філіпп-Поль служив бригадним генералом і ад’ютантом Наполеона під час кампанії. Він пригадував, що Наполеон перед вторгненням до Росії читав про походи Карла XII, підозрюючи, що Вольтерова версія не була повністю точною: «Однак у цей переломний час ім’я Карла XII не сходило з його вуст». Сеґюр-молодший передав враження своїх товаришів у службі, коли перед ними відкрилася на видноколі Москва. Вислови, за допомоги яких він підсумував їхні перші враження від міста, до болю нагадували відчуття його батька та всього попереднього покоління: «Побачивши перед собою це позолочене місто, цю блискучу столицю, яка об’єднує Європу й Азію, це розкішне місце перехрещення достатку, звичаїв і мистецтв, а також двох найбільших частин землі, ми заціпеніли в гордовитому спогляданні. Ось і настав день нашої слави!» 1. Їхні дні слави в Москві, певна річ, були полічені.

Намальований Сеґюром образ Наполеона, коли той спостерігає за пожежами у Москві й виголошує свій осуд російським паліям, підсумовував конструювання Східної Європи протягом попереднього сторіччя. Наполеон буцімто вигукнув: «Яке жахливе видовище! Вчинити це власними руками! Яка неймовірна рішучість! Для чого? Вони — скіфи!» А тоді, під час ганебного відступу із Москви, французькі маршали перешіптувалися, що Наполеон зазнав поразки в Росії, «як Карл XII в Україні», а сам Наполеон, «наближаючись до країни козаків», був не менше збентежений. «Полтава!» — вигукнув він у відчаї, за словами Сеґюра 2. Отож, метаючись між мемуарами батька і сина — від дипломатичної служби на Людовика XVI до військової служби на Наполеона, можна легко помітити, як інтелектуальні формули Просвітництва застосовувалися у воєнних маневрах наступного покоління. (505)

Якщо згадати велику виправу