Бойова група «Байєрсдорф» - Роман Олегович Пономаренко

Тарноград був типовим прикордонним містечком, з наполовину польським та українським населенням. Зараз адміністративний центр міста був знищений та спустошений. Партизанський загін, який напередодні ввечері захопив місто, пограбував та спалив будівлю українського кооперативу, перебив українську поліцію та кількох активних українців. Партизани також позабирали в місцевого населення перини, подушки, зимовий одяг, чоботи тощо. Характерно, що будівля польського кооперативу не постраждала, також не було вбито і жодного поляка. Невеличкий німецький гарнізон теж відсидівся за стінами свого міцного опорного пункту, що його партизани, не маючи артилерії, не могли взяти. Вранці партизани покинули місто. Будучи свідком усього цього, стрілець Ярослав Овад згадував: «Урядові будинки були немов бункери: вікна замуровані цеглою, тільки бійниці чорніють. Деякі хати підпалені, а деякі спалені дотла. Брами загороджені колючим дротом. Казали, що партизани несподівано напали на українську поліцію і вирізали всіх, хто був. Опісля втекли, підпаливши кілька хат та розстрілявши кількох людей»[100].

Ваффен–оберштурмфюрер Богдан Соболевський, командир 2-ї роти. Фото зроблено в 1943 році під час його перебування у вишкільному таборі

Якщо вірити спогадам Долинського, то, спостерігаючи за згарищем, він натякнув Байєрсдорфу, що якби він отримав дозвіл на реалізацію свого плану атаки, то нічого подібного б не сталося. На це Байєрсдорф «зціпив зуби від злості, не відповідаючи мені нічого». Але такий натяк виявляється дуже дивним, враховуючи, що група пройшла маршем майже по теренах, де проходила розвідка Долинського, і жодного супротивника не зустріла, оскільки партизани більш ніж на добу ніде не затримувались. І навіть якщо Байєрсдорф погодився б на реалізацію плану Долинського, то, найімовірніше, ця акція закінчилася б нічим. Партизани все одно покинули село, де розташовувалися, щоб вирушити на Тарноград, тому захопити їх зненацька навряд чи вдалося б, також як і вчасно встигнути до Тарнограда. Зі своєю важкою зброєю дивізійники пересувалися дуже повільно, тим паче враховуючи брак автотранспорту. Дивно, що такий «знавець партизанської тактики», яким себе позиціонував Долинський у своїх спогадах, не врахував цього. Отже, його звинувачення, якщо вони були справді висловлені, повністю безпідставні та нічого, крім подиву німецьких офіцерів, викликати не могли.

Харчове забезпечення було одним із найважливіших питань

На ночівлю бойова група залишилася в Тарнограді. Тим часом українські вояки дізналися від місцевих мешканців, що кооперативне сховище, заповнене продуктами і товарами, залишилося незайманим, бо партизани його так і не помітили, захопивши лише те, що лежало на полицях. Заохочені перспективою роздобути додаткові продукти та цигарки, яких воякам завжди не вистачало, частина дивізійників добровільно взялася допомагати в остаточному гасінні пожежі кооперативної будівлі.

Поки основні частини групи готувалися до постою, Байєрсдорф наказав Долинському терміново провести розвідку стану мосту через ріку Танев на шляху між Тарноградом та Білгораєм. Цей міст кілька днів тому був спалений польськими партизанами, і зараз його відновлювали німецькі армійські сапери. Від стану мосту — чи зможуть частини бойової групи перейти по ньому, залежали майбутні плани акції. Якщо міст ще був не готовий, то треба шукати брід, оскільки доволі стрімкі береги у районі мосту не давали змоги форсувати річку на місці, а пошук броду в лісистому терені забрав би чимало часу. Долинський був роздратований, бо його люди були виснажені, тому намагався сперечатись, однак мусив підкоритися наказу.

Без пригод розвідники досягли якогось села біля Тарнограда. Подальший терен викликав у Долинського підозру, оскільки існувала чимала вірогідність того, що дорога замінована. Тому українці вирішили вдатися до хитрощів. Побачивши на подвір'ї біля крайньої хати сани, навантажені гноєм, Долинський наказав двом кавалеристам приторочити довгими шнурами сани до сідел, самим їхати рівчаками, а сани поволі тягнути серединою дороги. Ця хитрість спрацювала — приблизно у двох кілометрах від села сани наїхали на міну і злетіли в повітря. Втрат чи поранень серед вояків вдалося уникнути. Більше жодних пригод у дорозі не сталося, і група спокійно добралася до мосту.

На переправі кипіла робота — армійські сапери за допомогою мобілізованого місцевого населення активно працювали над відновленням мосту під прикриттям кулеметних застав. Продовжні балки були вже закладені, й одну продовжну половину мосту вже вистилали дубовими брусами. Командир саперів запевнив, що одна половина мосту буде закінчена до ранку, за умови, якщо працюватимуть цілу ніч. Іншого виходу не було, крім як чекати закінчення робіт, оскільки найближчий брід виявився на відстані 6–7 кілометрів у лісовому масиві. Назад група повернулася без перешкод.

2 березня, через кілька годин після повернення, Долинський виїхав у наступну розвідку, під час якої за сім кілометрів від Тарнограда були затримані сани, що їхали з Білгораю. У них перебували окружний лікар, польський фольксдойче, шпитальна сестра полька та м'ясник. Документи в них були в порядку, однак вони все ж таки викликали підозру бо дуже вже вільно ці люди роз'їжджали небезпечними теренами та замінованими шляхами. Долинський наказав їх пропустити, однак відразу направив польовими стежками двох розвідників у Тарноград, щоб вони випередили сани і повідомили на заставі, що цих людей треба направити у штаб для перевірки.

Сани були затримані на в'їзді у Тарноград, і пасажирів привели на допит у штаб бойової групи. У цей час командир групи оберштурмбаннфюрер СС Байєрсдорф та його начальник штабу гауптштурмфюрер СС Кляйнов обходили з перевіркою розташування особового складу, тому допит проводив начальник розвідки, українець, «колишній учасник закарпатських боїв, досвідчений старшина» (Долинський вказав, що прізвище його починалося на Я., але хто це, достовірно невідомо). За даними Долинського, під час обшуку в лікаря знайшли адресу з підпільними явками, нібито апробовану штабом радянських партизанів. Після цього начальник розвідки склав відповідний протокол у присутності ад'ютанта штабу ваффен–оберштурмфюрера Михайла Качмара та ще одного офіцера і за законами військового часу наказав розстріляти лікаря як шпигуна. Вирок був виконаний відразу, судячи з усього, ще до повернення у штаб німецьких офіцерів. На нашу думку, такий поспіх не може не викликати певної підозри, але що там сталося насправді, ми вже навряд чи дізнаємося. Варто зауважити, що, за свідченням польських сучасників, звали цього лікаря Чеслав Кришкевич[101], і він був «далеким від всякої політики і відданий виключно своєму шпиталю та лікарській професії»[102]. Медична сестра та м'ясник були взяті під варту, щоб потім передати їх у Білгораї німецьким слідчим. У майбутньому розстріл лікаря викликав чимало ускладнень та клопотів для бойової групи.

За цими ж польськими свідченнями, українці вбили ще трьох представників польської інтелігенції в Тарнограді. І, за великим рахунком, в