Бойова група «Байєрсдорф» - Роман Олегович Пономаренко
Після цього Долинський з невеличкою групою розвідників особисто наблизився до цього села, щоб на власні очі побачити, що там коїться. Вони побачили «зле замасковані» кулеметні застави на краю сільського цвинтаря. Долинський писав, що хотів несподівано напасти на село («руки свербіли до атаки, і до того страшенно намовляли мене мої старшини»), але, маючи наказ не вступати у бій, так і не здійснив цього наміру. Однак нам усе це видається відвертою бравадою, бо навряд чи 75 кіннотників змогли б завдати якихось суттєвих втрат партизанському загонові, що більше, ніж у 10 разів переважав їх кількісно. Враховуючи те, що перед селом були облаштовані кулеметні точки, то, найімовірніше, кавалерійський набіг Долинського закінчився б великими втратами з боку дивізійників, без жодного позитивного результату.
Розвідка Долинського біля села К. закінчилася, коли він побачив близько сотні партизанських кіннотників, що рухались у напрямку лісу, в бік Цешанува. Він терміново наказав повертатися і загін у сутінках повернувся до Цешанува, не зробивши жодного пострілу і без втрат. Враховуючи те, що Долинському не заборонялося вступати в бій у разі оборони і те, що він, за його словами, «рвався в бій», вважається дивним, що він не влаштував кулеметну засідку, наприклад, проти згаданої розвідувальної кінної сотні партизанів.
На штабовій нараді Долинський доповів Байєрсдорфу про результати своєї розвідки та представив свій план подальших дій. Він запропонував створити бойову групу чисельністю близько 400–450 вояків зі своїх кавалеристів, піхотинців та мінометників, задіяти штурмові гармати і з ранку наступного дня завдати несподіваного удару по селу К., сподіваючись зненацька зненацька захопити партизанів. За його планом «вся операція повинна була закінчитись до півдня, і, при удачі, лише одиниці з партизанського відділу могли випадково врятуватися». Керівництво і всю відповідальність за цю атаку Долинський брав на себе. Ще перед нарадою Долинський розповів свій план Карлу Бріштоту, який нібито погодився з його доцільністю та особисто погодився взяти участь у цій акції, проте попередивши, що «штаб на чолі зі старим корком (так Бріштот іронічно назвав Байєрсдорфа. — Авт.), напевно, не погодиться». Так і сталося, бо за загальним планом операції Байєрсдорф мав наказ вести атакувальні дії лише тоді, коли його група досягне Білгораю, що мав стати центром розташування бойової групи під час цієї антипартизанської акції. До того ж, враховуючи маневровий характер дій партизанів, навряд чи вони затрималися б у тому селі більше, ніж на добу (до цього моменту ми повернемося трохи пізніше).
Цешанув. Ринкова площа 1941 р.
Поки Долинський проводив свій розвідувальний рейд, інші підрозділи бойової групи проводили патрулювання навколишніх сіл, у пошуках партизанів. Тактика, яку обрав Байєрсдорф, була доволі проста. Польові виходи здійснювалися піхотинцями, а штурмові гармати дислокувалися біля штабу, разом з кількома іншими підрозділами, як потужний резерв, який повинен бути задіяний для миттєвого удару в разі виявлення партизанів. Однак результативність цього плану була нульовою, насамперед тому, що, зазвичай, партизани встигали втекти ще до приходу дивізійників і всі ці патрулювання закінчувалися безрезультатно. Як згадував Овад: «Завжди так було, що коли ми прибули на місце, де мали бути партизани, їх вже не було, бо вчасно втікали звідти. Так ми бавилися з ними, немов кішка з мишкою, але ніяк не могли їх зловити»[87]. Схожі спогади також залишили Стеткевич та Кецун. Стеткевич згадував: «Місцева польська людність сприяла партизанам. Знали вони про всі наші рухи. Партизани були озброєні легкою автоматичною зброєю. Лісами і сніговими дорогами вони просувались легко. Часто користувалися кіньми або навіть саньми. Навпаки, наша група була тяжка до таких операцій. Партизани на неї не зважали»[88]. Кецун, своєю чергою, зауважив, що «партизани, ймовірно, сміялися з нас і бавилися з нами, як кіт з мишею… Для нас… це був добрий вишкіл в маршуванні і виконуванні стійки по ночах»[89]. Отже, усі рядові дивізійники скептично ставилися до результатів своїх дій.
Вояки бойової групи отримали зимову уніформу: замість шинелі — більш зручна парка
Перебування в Цешануві не було для вояків дуже комфортним. Передусім виявилося, що харчове постачання було налагоджено погано, і солдати здебільшого харчувалися сухим пайком. Ті, хто мав гроші, могли купувати продукти у цивільного населення, але звісно, що проблеми у такий спосіб розв'язати не можна було. Іншою проблемою була холодна та снігова тогорічна зима. Як уже згадували, спочатку українці не мали спеціального зимового одягу і тому потерпали від особливо сильних морозів[90]. Уже після повернення з фронту «вояки нарікали, що, не маючи зимового теплого одягу, мусили люто мерзнути, ночуючи на полі, бо до сіл було їм заборонено заходити»[91]. Найімовірніше, це стосувалося тих, хто несли караульну або патрульну службу безпосередньо в лісі або в полі. Пізніше, як свідчать фотодокументи, до бойової групи надійшли теплі та зручні спеціальні зимові парки, які були на обмундируванні військ СС. Іншою проблемою було взуття. Володимир Кецун згадував, що «команда сотні зробила велику помилку, бо видала нам замість черевиків — зимові чоботи (валянки). Чоботи були високі, майже до колін, але зроблені з битого сукна (повстяні). Шкіряними були тільки підошви, накриття пальців та обцасів. Маршуючи снігом, вони перемакали, а висушити їх вночі не було можливості, бо що чотири години треба було йти на стійку»[92]. Але раз на раз не випадало, і в деяких підрозділах солдати одержали чоботи. Проте в Цешануві деякі частини бойової групи, зокрема артилеристи, отримали фільцові чоботи, черевики на дерев'яних підошвах та зимові есесівські парки, що дозволило воякам комфортніше почуватися на морозі. Однак інші підрозділи все ще продовжували носити шинелі і відповідно — потерпати від холоду.
Володимир Кецун — один з чотирьох стрільців дивізії, що залишили спогади про свою службу в групі Байєрсдорфа
Решта дня після повернення відділу
