Бойова група «Байєрсдорф» - Роман Олегович Пономаренко

Долинського пішла на підготовку до подальшого маршу бойової групи, в напрямку Тарнограда. Тим часом прийшла звістка, що партизани несподівано для німців попрямували до Уланова, який не був передбачений маршрутом бойової групи. У результаті 3‑й партизанський полк під командуванням П. Брайко, діючи спільно з польськими партизанами та підпільниками, захопив Уланів, знищивши там невеличкий німецький гарнізон, що обслуговував радіомаяк, та підірвавши усе радіообладнання[93]. Потім надійшло повідомлення, що партизани також атакували і Тарноград.

Уночі вдарив легкий мороз, а зранку почався снігопад. У таких умовах бойова група довгою колоною вранці вирушила у марш на Тарноград, до якого було близько 20 кілометрів. Усього в Цешануві, за спогадами М. Длябога, вона пробула «дві ночі і день», тому можемо приблизно визначити дату початку маршу — 1 березня 1944 року.

Рухатися доводилося польовими дорогами, бо на головних шляхах партизани знищили всі мости. Марш був дуже важкий для людей і коней, тому що шляхи були завіяні та спустілі, а особовий склад потерпав через відсутність спеціального зимового одягу — штатні шинелі від холоду та вітру не рятували. Дивізійник Остап Верин згадував, як під час маршу йому доводилося притулятися до коней та кутатись у ковдру, щоб сховатися від холодного, пронизливого зимового вітру[94]. Те саме писав і Михайло Длябога: «Сильний морозний вітер мете замерзаючим снігом. Нема де не то загрітися, але навіть заслонитися від вітру. Кожен гармаш пхається до коней, щоб бодай ніс чи вуха погріти. Одначе і коням є зимно і не хотять стояти на одному місці»[95].

Лев Стеткевич під час навчання в 1943 році

Засніженими сільськими дорогами група рухалася доволі повільно, оскільки шляхи були заметені снігом та нерідко заміновані. Так, одна зі штурмових гармат підірвалася на міні та вийшла з ладу. Також група втратила один «Швіммваген», колеса якого відлетіли під час руху засніженими полями. Враховуючи, що «Швіммваґени» якраз і призначалися для руху по бездоріжжю, можна уявити, в яких умовах доводилося діяти українським добровольцям. До того ж, разом з бойовими частинами пересувались артилерія, обози, пересувні кухні, польові медичні та ветеринарні відділи тощо. Коли гармати чи повозки грузли в снігу, то доводилося витрачати чимало часу, щоб їх звільнити. З іншого боку, в разі потреби можна було відразу задіяти допоміжні підрозділи, наприклад, для термінового ремонту чи для надання медичної допомоги. Проте партизани цим користувалися сповна, постійно вислизаючи від переслідувачів, тим паче, що завдяки агентам серед місцевого населення вони були добре поінформовані про маршрути пересування бойової групи. Після війни Лев Стеткевич писав з цього приводу: «Марш через села важкий, бо з обозами, артилерією та кухнями. Думаю, що партизани собі з нас багато не робили, обсервуючи, як то все грузне в снігах»[96].

Дивізійники переходили кордон двох польських воєводств — Люблінського та Підкарпатського - і старий етнографічний кордон Польщі та Галичини. Місцеве населення швидко відреагувало на початок активних бойових дій у цьому районі. Майже будь–який рух між навколишніми містами та селами припинився. Пересування дорогами було обмежене ще й тому, що партизани та польські підпільники активно мінували всі шляхи, до яких могли дістатися. Однак завдяки цьому шляхи були вільні і пересуванню групи нічого не заважало, крім мін та снігу.

Командир піхотного батальйону Карл Бріштот був одним з найбільш відзначених німецьких офіцерів, переведених до української дивізії військ СС. Австрієць з походження, він вступив у СС ще в 1933 році. З 1937 року служив у поліції, у вересні 1940 року був зачислений до поліційної дивізії СС, у лавах якої брав участь у боях на Східному фронті та був відзначений кількома нагородами за хоробрість. Знімок з його особової справи

За спогадами Лева Стеткевича: «По дорозі ми зустрічали цілі попалені села і тільки комини стирчали. Були то українські села, жителі яких ще весною 1940 р. переселились на Україну, заманені більшовицькою пропагандою. Польські партизани попалили такі села, щоб не було куди вертатися. Для них, очевидно, було корисно, що деякі автохтони покинули свої місця»[97]. Про те саме згадував і Володимир Кецун: «Населення сіл було мішане: поляки, українці, римокатолики, православні. Між населенням панувала жахлива ненависть. То й не диво, що, маршуючи крізь села, ми зустрічали згарища будинків, тільки комини стирчали зі снігу»[98]. Зрозуміло, що таки згарища доволі гнітюче діяли на свідомість українських вояків. Тут треба підкреслити, що більшість цивільного населення, незважаючи на національність, мала на меті лише одне — вижити та уникнути конфліктів з військовими чи партизанами.

Тарноград у 1940 році — вояки Вермахту спокійно будують казарму. Через чотири роки Тарноград опинився в епіцентрі активності радянських партизанських загонів, а німці були змушені ховатися за стінами бункерів і чекати, коли їм на допомогу прийдуть українські дивізійники

Кавалерійський підрозділ Долинського був на чолі маршу, проводячи передову розвідку, і він був першим відділом бойової групи, що під вечір цього дня вступив у Тарноград, який партизани вже кілька годин як залишили.

Інші частини розтягнулися на марші. Так, артилерійська батарея отримала наказ виступити в напрямку села Новий Люблинець. Як тільки маршова колона виступила, всі почули два голосні вибухи в напрямку маршу. Як виявив нашвидкуруч відправлений туди кінний розвідувальний загін, партизани підірвали мости до сіл Старий і Новий Люблинець. Тому артилеристам довелося йти обхідним маршрутом через Улазів, який, як виявилося, зайнятий партизанами. Виникла перестрілка, після якої партизани відійшли «з малими втратами». Артилеристи пройшли через Улазів і рушили на Люблинець по важких, заметених снігом, дорогах, де і зупинилися, зробивши 25 замість запланованих спочатку семи кілометрів.

Заклик до захисту своєї Батьківщини від більшовицької загрози постійно лунав з вербувальних плакатів дивізії «Галичина»

Місцеве населення радо вітало українських вояків у німецьких одностроях. Жінки, «нікого не питаючи», почали різати й варити курей, гусей та індиків. Як згадує Длябога, ті з вояків, хто мав гроші, давали їх тим жінкам. Певною проблемою стало те, що деякі старші унтер–офіцери «любили здорово випити», і Длябога справді переймався, що вони зможуть напитися, а це в умовах бойової ситуації було подібно смерті. «Треба було сильної руки, щоб все опанувати і щоб була карність»[99]. Тому після короткої зупинки в Люблинцю артилеристи виступили в напрямку села X., де і зупинилися на ніч. Зранку наступного дня вони виступили на Тарноград. Уже перед самим містом передовий загін артилеристів зіткнувся з невеличким партизанським загоном, внаслідок чого