Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

своєму баченню. Загибель втрачає свою моральну вагу не так тому, що її приховують, як тому, що вона наскрізь просякнута оповіддю, яка її спричинила. Так само й мертві втрачають свою людську природу; їх оживляють як безпомічних гравців у драмі прогресу — навіть тоді (або особливо тоді), коли цій історії опирається ідеологічний ворог. Ґросман витягнув жертв із какофонії століття і додав їхні голоси до безкінечної полеміки.

Так, Арендт і Ґросман дають нам дві прості ідеї. По-перше, легітимне порівняння нацистської Німеччини зі сталіністським Радянським Союзом мусить не лише пояснити злочини, а й прийняти людяність усіх, що були в них задіяні, разом із жертвами, винуватцями, пасивними спостерігачами й очільниками. По-друге, легітимне порівняння мусить починатися з життя, а не зі смерті. Смерть не є вирішенням, а лише суб’єктом. Вона мусить приносити неспокій, а не задоволення. Понад усе, вона не повинна бути завершальною риторичною фігурою, що приводить історію до визначеного кінця. Оскільки сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливо спитати: як можна було (як можна) привести таку велику кількість людських життів до наглого кінця?

Як у Радянському Союзі, так і в нацистській Німеччині утопії спершу замислювалися, тоді коригувалися дійсністю, і нарешті впроваджувалися у вигляді масового вбивства — восени 1932 року у випадку Сталіна, восени 1941 року у випадку Гітлера. Сталінова утопія передбачала колективізацію Радянського Союзу за період від дев’яти до дванадцяти тижнів. Гітлерова утопія за той самий час передбачала завоювання Радянського Союзу. У зворотній перспективі обидві утопії видаються жахливо непрактичними. Та обидві утопії впроваджено в життя — під прикриттям великої брехні, навіть після того, як поразка була очевидною. Ретроспективні аргументи щодо слушності політики надавали мертві людські істоти. Таким чином Гітлер зі Сталіним поділяли певну політику тиранії. Спершу вони спричинили катастрофи, тоді звинуватили зручного ворога — і, нарешті, використали смерть мільйонів для підтвердження необхідності чи бажаності їхньої політики. Обидва мали трансформативну утопію, групу винних тоді, коли утопія виявлялася нездійсненною, а також політику масового вбивства як певний сурогат перемоги.

У ході як колективізації, так і «остаточного розв’язання», масові жертви потрібні були для того, щоб захистити очільника від немислимості помилок. Коли колективізація спричинила в радянській Україні спротив і голод, Сталін звинуватив куркулів, а також українців і поляків. Коли наступ Вермахту зупинено під Москвою, а американці вступили у Другу світову війну, Гітлер звинуватив євреїв. Рівно ж як куркулі, українці й поляки, понесли вину за перешкоди на шляху побудови радянської системи, євреї понесли вину за перешкоди на шляху її знищення. Сталін обрав колективізацію, Гітлер — війну, але обом очільникам, як і їхнім соратникам, простіше було перекласти відповідальність за пов’язані з колективізацією та війною катастрофи на когось іншого. Сталінову інтерпретацію застосовано для того, щоб виправдати заморення голодом України, а тоді — масові розстріли куркулів і представників національних меншин. Гітлерова інтерпретація виправдала розстріли й газові камери для всіх євреїв. Після того, як колективізація принесла голодну смерть мільйонів, Сталін подав цю смерть як доказ успішної класової боротьби. Смерті євреїв від розстрілів, а тоді від газових камер Гітлер дедалі виразніше представляв як мету війни. Коли війну програно, масове вбивство євреїв він назвав своєю перемогою.

Сталін умів переформульовувати утопії. Сам сталінізм був відступом від поштовху до європейської революції, який надихав більшовиків у 1917 році, до захисту Радянського Союзу після того, як європейська революція не відбулася. Коли у 1920 році Червона армія не спромоглася поширити комунізм по Європі, Сталін запропонував запасний план: соціалізм побудують в одній країні — Радянському Союзі. Коли його п’ятирічний план побудови соціалізму приніс катастрофи, він очолив голодну смерть мільйонів. Тим не менш, розвиток подій він пояснював як складник політики, з якої він пожинав плоди як грізний батько нації і найбільша постать у політбюро. Напустивши НКВД на куркулів і представників національних меншин у 1937–1938 роках, він казав, що цей крок необхідний для безпеки батьківщини соціалізму. Після відступу Червоної армії у 1941 році, як і після перемоги у 1945 році, він апелював до російського націоналізму. Із початком Холодної війни він поклав провину за вразливість Радянського Союзу на євреїв (і, звісно, не лише на них).

Гітлер теж умів переглядати утопії. Десятки мільйонів смертей, що їх передбачав «план голоду» і генеральний план «Ост», стали мільйонами загиблих від політики голоду і депортацій. Тією мірою, що війна змусила його до значної зміни в мисленні, зміна ця стосувалася природи того, що нацисти називали «остаточним розв’язанням». Замість того, щоб чекати до перемоги на війні, перш ніж «вирішити» єврейську «проблему», Гітлер підтримав політику винищення під час самої війни. Вбивства євреїв у Радянському Союзі зросли у липні 1941 року, після місяця бойових дій, які не принесли вирішальних результатів, а тоді знову зросли, коли у грудні 1941 року не впала Москва. Політика вбивства частини євреїв спершу корінилася в риториці військової необхідності й була певним чином пов’язана з політичним та економічним плануванням. Та ескалація цієї політики після зміни військової ситуації і після того, як політичні та економічні плани полишено або відкладено, доводить, що знищення євреїв було для Гітлера самодостатньою метою.

Остаточна версія «остаточного розв’язання», на відміну від імпровізацій Сталіна, не мала на меті захист очільника системи. Вона була не так кроком у здійсненні логічного плану, як складником естетичного бачення. Початкові аргументи на користь убивства євреїв поступилися місцем неуникненному антисемітському закляттю про космічну єврейську змову, у боротьбі з якою виявлялася сама сутність німецької чесноти. Для Сталіна політична боротьба завжди мала політичне значення. Під цим оглядом його досягнення було майже протилежністю Гітлеровому. Тоді як Гітлер перетворив республіку на революційну колоніальну імперію, Сталін переклав поетику революційного марксизму на мову тривалої повсякденної політики. Сталінів класовий конфлікт завжди можна було проголосити публічно як радянську лінію; радянських громадян та іноземних комуністів до Сталіна приковував логічний ланцюг. Для Гітлера чеснотою була сама боротьба, — а боротьба, що винищувала євреїв, лише віталася. Якщо німці зазнали поразки, то в цьому була їхня провина.

Сталін був спроможний втілювати свій уявний світ у життя, але за необхідності вмів стримуватися. За допомогою здібних соратників на кшталт Гайнриха Гімлера та Райнгарда Гайдриха Гітлер переходив від одного уявного світу до іншого і тягнув за собою значну частину німецького народу.

Лише рішуче прийняття спільних рис нацистської та радянської систем дозволяє зрозуміти відмінності між ними. Обидві ідеологічні системи противилися лібералізмові та демократії. У обох