Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Можливо, як стверджувала Арендт, масові вбивства, що провадилися нацистами й комуністами, були знаком якоїсь глибшої дисфункціональності модерного суспільства. Але перш ніж ми зробимо такі теоретичні висновки щодо модерності чи будь-чого іншого, ми мусимо зрозуміти, що власне сталося в плині Голокосту — і що сталося на Кривавих землях загалом. Наразі епоха масового вбивства у Європі потерпає від надмірного теоретизування і нерозуміння.

На відміну від Арендт, яка володіла надзвичайною обізнаністю в межах доступної документації, ми не бачимо, як виправдати цю непропорційність між теорією і знанням. Числа загиблих нам нині доступні — часом із більшою, часом із меншою точністю, але з точністю достатньою для того, щоб зрозуміти деструктивність обох режимів. Здійснюючи політику, що мала вбивати цивільне населення або військовополонених, нацистська Німеччина забрала близько 10 мільйонів життів на Кривавих землях (і близько 11 мільйонів загалом); Радянський Союз на чолі зі Сталіном відповідає за понад 4 мільйони смертей на Кривавих землях (і приблизно 6 мільйонів загалом). Якщо додати до цього числа передбачувані смерті внаслідок голоду, етнічних чисток і довгих ув’язнень у таборах, то Сталінова статистика зросте до близько 9 мільйонів, а нацистська — до 12. Цю вищу межу ми ніколи не знатимемо з цілковитою певністю, зокрема через те, що мільйони цивільних, чиї смерті стали непрямим наслідком Другої світової війни, були у той чи інший спосіб жертвами обох систем.

Регіон, що найбільше постраждав як від нацистського, так і від сталінського режимів — Криваві землі: сьогодні це Санкт-Петербург із західним краєм Російської Федерації, більша частина Польщі, Балтійських держав, Білорусі та України. Саме тут сила і лють нацистського та радянського режимів перетнулися і вступили у взаємодію. Значення Кривавих земель не лише в тому, що більшість жертв були мешканцями цього регіону, але й у тому, що він став осердям різноманітної політики, що вбивала людей із інших місць. Так, німці вбили близько 5,4 мільйона євреїв. Понад 4 мільйони з них були мешканцями Кривавих земель: польськими, радянськими, литовськими та латвійськими євреями. Більшість із решти були євреями з інших східноєвропейських країн. Найбільша група єврейських жертв з-поза регіону, євреї угорські, загинула в Аушвіці, на Кривавих землях. Якщо додати Румунію та Чехословаччину, то східноєвропейські євреї становитимуть майже 90 % жертв Голокосту. Менші єврейські спільноти західної та південної Європи також привозили на смерть до Кривавих земель.

Рівно ж як єврейські жертви, жертви-неєвреї були або мешканцями Кривавих земель, або привезеними сюди вмирати. У таборах військовополонених, а також у Ленінграді та інших містах німці заморили голодом понад 4 мільйони осіб. Більшість жертв цієї політики зумисного вбивства голодом (хоч і не всі) були мешканцями Кривавих земель, близько мільйона становили радянські громадяни з-поза меж регіону. Жертви Сталінової політики масового вбивства жили по всіх закутках Радянського Союзу, найбільшої держави у світовій історії. Та навіть так лють Сталіна найболячіше вдарила по західному пограниччю Радянського Союзу, що лежить на Кривавих землях. Під час колективізації СРСР заморив голодом понад 5 мільйонів людей, більшість із них у Радянській Україні. Офіційні радянські записи показують убивство 681 691 особи у Великому терорі 1937–1938 років. Непропорційно велика частка цих осіб були радянськими поляками або ж селянами з радянської України. Обидві з цих груп мешкали на західних територіях Радянського Союзу, а отже, у Кривавих землях. Самі по собі ці числа не становлять порівняння між двома системами, але можуть — а може, мусять — слугувати відправною точкою[759].

У травні 1941 року Ханна Арендт емігрувала до Сполучених Штатів, де звернула всю глибину свого німецького філософського вишколу на питання походження націонал-соціалістичного та радянського режимів. Через декілька тижнів після її від’їзду Німеччина напала на Радянський Союз. У Європі нацистська Німеччина і Радянський Союз постали окремо, а тоді уклали між собою союз.

У Європі Василія Гросмана — засновника другої традиції порівняння — між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною точилася війна. Гросман, автор художніх творів, що став радянським воєнним кореспондентом, бачив чимало важливих битв на Східному фронті, а також сліди всіх найбільших німецьких (і радянських) злочинів. Як і Арендт, він намагався зрозуміти німецьке масове вбивство євреїв на сході в універсальних термінах. Для нього це означало передовсім не критику модерності як такої, а засудження фашизму і Німеччини. У ту мить, коли Арендт опублікувала свої «Витоки тоталітаризму», Ґросман позбувся цих політичних рамців через особистий досвід антисемітизму в Радянському Союзі. Відтак він зламав табу століття, помістивши злочини нацистського та радянського режимів на одних і тих самих сторінках, в одних і тих самих сценах двох романів, репутація яких з часом лише зростає. Ґросман прагнув не провести аналітичне об’єднання обох систем у рамцях однієї соціологічної схеми (прикладом якої є тоталітаризм Ханни Арендт), а позбавити їх власних ідеологічних самообгрунтувань — і таким чином відкрити спільну для них нелюдяність.

У «Житті й долі» (роман завершено у 1959 році й опубліковано за кордоном у 1980-у) Ґросман змушує одного з персонажів, такого-собі юродивого, на одному подиху згадати німецькі розстріли євреїв у Білорусі й канібалізм у Радянський Україні. У незавершеному на час смерті романі (1964 року) «Все тече», що вийшов друком за кордоном у 1970 році, він виказує обізнаність зі сценами з німецьких концтаборів для того, щоб порушити тему голоду в Україні: «А діти — ви бачили газетні фотографії дітей з німецьких таборів? Ці мали такий самий вигляд: голови важкі як ядра з гармат; тоненькі шийки, подібні до журавлиних; а на руках і ногах видно кожну кісточку. Кожну кісточку, що рухається під шкірою, і суглоби між ними». Ґросман повертався до цього порівняння між нацистами і радянським режимом знову і знову — не для того, щоб розбурхати суперечку, а для того, щоб створити традицію[760].

Як вигукує один із Ґросманових персонажів, ключем до націонал-соціалізму та сталінізму була їхня здатність відбирати в груп людей право вважатися людьми. Єдина можлива відповідь на це полягала в ненастанному ствердженні того, що це просто неправда. Євреї й куркулі «є людьми. Вони людські істоти. Тепер я розумію, що всі ми — людські істоти». Так література боролася проти того, що Арендт називала вигаданим світом тоталітаризму. Те, що людей вбивають у великих кількостях, стверджувала вона, можливе тому, Що очільники, подібні до Сталіна з Гітлером, могли уявити собі світ без куркулів, або без євреїв, а тоді, бодай недосконало, підкорити реальний світ