Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький
А ми з «Амбалом» — обірванці. Недобиті, живучі створіння. Машину втратили. Гранатомет і автомати — також. Згорів весь одяг, документи та їжа. Фактично — «бомжі». Їдемо зараз на цивільній вантажівці. Зброя позичена. Одяг залізничний — дві сині теплі сорочки. З документів у мене тільки щоденник. Одне, що постійно залишається при мені, — пам’ять і навички.
— Коли вже поїдемо?
— Да, вы уже за***ли! «Когда-когда»... Не знаю я, когда поедем! Сидите здесь и жрите свой шоколад!
«Камаз» так нічого й не навчився. Скільки вже минуло часу і розмов. Скільки разів ми його вмовляли і серйозно говорили про його «манери» командування. «Камаз» не міняється. «Дебилы, идиоты и п******ы... » Може, й не треба, щоб мінявся? Навіть складно уявити його без цього лексикону. «Камазівський» «шарм». Навіть командир дуже цінує цю його характерну рису.
Осколки летять з неба. Земля спалахує.
— «Градами», суки, начали крыть!
— «Камаз»! Ти точно не будеш шоколадку?
— Да иди ты нахер! Задолбал! Сказал уже, что не буду.
— А «Лєрмонтов» не виходив з тобою на зв’язок? Він таки не буде повертатися.
— Нет, не выходил. Да вряд ли он будет сюда приезжать. Их, наверное, отправили ночью в Многополье, чтобы дорогу держали.
Частина батальйону виїхала ще вночі. Чому нас затримують?
— Внимание! Всем бойцам направляться в Многополье!
Заскакуємо в кузов. Одразу лягаю. Ніби дерево врятує мене від металу. Але це інстинкт. Нічого не поробиш. Накриваю ноги бушлатом, щоб були в теплі. Якщо в машину буде пряме влучання — не страшно. Страшно те, що ноги замерзнуть. Вони завжди мають бути в теплі. Бо захворію. О, це вже буде по-справжньому страшно. Воювати хворим? Як це? Навіть не знаю. Але думаю, що приємного мало.
«Камаз» самотньо кермує в кабіні нашого блакитного, як українське небо, «ГАЗона». Такого ж самого кольору «ЗІЛ». Його веде «Утьос». Машина досить весела через хлопців, які там сидять, — «Череп», «Сократ» і «Варг». Це майстри чорного гумору на війні. Якщо у вас немає настрою або просто стало нудно — знайдіть їх. Перші десять хвилин з ними будуть вирваними з реальності. Що я тут роблю? Що вони мелють? «Череп» жартує настільки серйозно, що спочатку не розумієш, чи він жартує. Може здатися навіть, що злиться.
— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?
Я спочатку довго до цього звикав. Але «Черепові» байдуже. І далі продовжує «стріляти» своїм сарказмом. «Сократ» також спочатку ніяковів від цього. Хлопець інтелігентний. Юрист. Характер має досить жвавий і комунікабельний. Допомагає у спілкуванні з такими брутальними сангвініками, як «Череп».
— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?
— А ти хочешь загреметь по сто пятнадцатой?
— Якій сто п’ятнадцятій?
— Умышленное убийство. Уголовный кодекс.
— Ха! Ми ж на війні. Закони тут не діють. Та й ти зараз не в дорогому костюмчику.
— Я знаю. И я не курю вообще-то.
— Я знаю, що не куриш. Просто вигляд у тебе паскудний.
— Бо я не в костюмі.
Ну і «Варг»... «Сократ», у порівнянні з ним, — інтроверт. «Варг» — душа компанії. У будь-якій ситуації в нього знайдеться ізюминка, яка зацікавить усіх. Це може бути якась дрібниця. Суперкласні горішки з якоїсь екзотичної країни. Частує ними під час обстрілу. Коктейлі власного приготування в щойно звільненому місті. «Варг» завжди вміє оживити все тьмяне. Додати якоїсь помпезності чи навіть святковості в буденне життя або безвихідні ситуації.
— Ти дасиш мені сигарету чи кинути тобі гранату під ноги?
— А ты хочешь загреметь по сто пятнадцатой?
— Якій сто п’ятнадцятій?
— Умышленное убийство. Уголовный кодекс.
— Ха! Ми ж на війні. Закони тут не діють. Та й ти зараз не в дорогому костюмчику.
— Я знаю, що не куриш. Просто вигляд у тебе паскудний.
— Бо я не в костюмі.
— Хлопці! А ви слухали взагалі пісню «Paranoid» гурту «Black Sabbath»?
— Що? «Варг», що ти мелеш?
— Ну як? Ви що, справді не чули? Ви взагалі слухаєте музику? Це ж легенда металу. Озі Озборн у них соліст.
— Ты опять за свой металл?
— Нам тут і без твого металу вистачає.
— Тобто? Ви обстріл маєте на увазі? Для чого зайві хвилювання? Під таку музику можна й помирати. Класно звучить, до речі. Вмерти від металу під метал. Треба запам’ятати. Чудово! Просто прекрасно!
Може, треба було з ними поїхати? Але ні. «Камаз» би не зрозумів...
А далі все просто. У «Бугровій» машині їде «Бугор», «Апостол» і «Зугрес». У «Мангустовій» — «Мангуст», «Аксель» і «Дмитро». Ще є машина «М’ясника», але вони зараз геть кудись пропали. Ще з ночі. Сподіваюсь, скоро зустрінемось.
Лежу в кузові. Ногам тепло. У роті приємний смак шоколаду. Дивлюсь на небо. Усе було б прекрасно, як би не звуки. «Градами» накривають усю територію станції. Дим піднімається вище над будівлями.
* * *
Машина за машиною. Автобус за автобусом. Більше ніж сотня машин. Колона майже вся проїхала. «Камаз» стоїть на дорозі і питає про сигарети.
Нарешті вояки зупиняються і дають йому півпачки. Урятували наш розрахунок від нікотинової загибелі.
Майже всі гілки на деревах трусяться. Земля двигтить під ногами.
— Все! Едем!
Колона розтягнулася на декілька кілометрів.
— Звідки стільки люду?
— Та це вони всіх зібрали просто в купу.
Втомлена армада. Після стількох тижнів — відступаємо. Завдання не виконане. У душу хтось наклав величезну смердючу купу. Така купа є у більшості з тут присутніх. Убиті друзі. Знищена техніка. Втрачена зброя.
Літак летить? Невже таки пустили на нас авіацію? Та ні. Це знову артилерія. Влучає у лісосмугу. Величезна стіна диму піднімається догори. Високо над деревами. Уже таке бачив. Коли школу декілька днів тому обстріляли.
— Що це? Як думаєш?
— Та «Град», напевно. Або «Ураган». Снарядів п’ять-шість за раз упало.
— Ще б на триста метрів ближче, і в нас би влучило.
— Та не влучить. Якби вони хотіли, то давно вже попали. Граються з нами.
— Щось тут не те...
— Отож!
Колона зупинилася. Не вилажу з кузова. Не хочу потім на ходу застрибувати. За такого поспіху можуть і покинути.
Декілька мін падають поряд із колоною. Орієнтація у просторі зникла. Біжу, як п’яниця. Падаю. Перекочуюсь. Не можу стати на ноги.
Хаотичний забіг веде в якесь подвір’я. Пощастило, що