Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький
Слідом за нами на відстані близько 70 метрів мчала БМП, на яку ми не змогли сісти після виходу з «халка». Бойова машина трохи зменшила швидкість перед поворотом, і я почув такий же гучний звук гарматного пострілу з тієї самої позиції, з якої хвилину тому стріляли по танку. В бойову машину піхоти праворуч по борту влетів снаряд. Потужний вибух розкидав з броні бійців у різні боки, тіла яких розліталися на висоту від трьох до п’яти метрів. Одночасно з ними догори зметнулася башта БМП і, злетівши на кілька метрів вгору, впала на землю. Майже відразу після падіння башти пролунав другий, потужніший вибух. Швидше за все, здетонував боєкомплект бойової машини. З відкритого отвору, там, де раніше була башта БМП, вилетіло тіло одного з бійців екіпажу машини. Його викинуло з підбитої машини так, ніби невидима рука вирвала його з надр БМП й підкинула високо в повітря. Тіло, подібно ганчірковій ляльці, неприродно перевернулося в повітрі і, падаючи вниз, повисло на високовольтних дротах лінії електропередач.
Десь за Новокатеринівкою і в самому селищі гуркотіли вибухи й велася безперервна автоматична стрілянина. Відразу хотіли визначитися в групі, хто є старшим. Питали, чи є серед нас офіцери. Серед екіпажу МТЛБ був один офіцер, але він якось не надто активно взявся за організацію та планування подальших дій. Втім, спочатку цей офіцер брав участь в керівництві своїми бійцями, але потім нам довелося самоорганізовуватися, і вся відповідальність за прийняття рішень лягла на плечі Прапора. Бійців «Дніпра-1» серед всіх присутніх було вісім чоловік. Останнім розпорядженням полковника заступником командира взводу був призначений Прапор. Він і взявся організовувати наш загін. Кількох чоловіків з числа бійців 51-ї бригади відправили в дозор в глиб «зеленки» на розвідку. Відчепили від тягача й замаскували в «зеленці» ЗУшку. Саму «мотолигу» теж загнали глибше в «зеленку» й вирішили заглушити, щоб гуркіт двигуна не видавав нашого розташування. Командир тягача сказав:
— Якщо ми його заглушимо, то більше не заведемо.
І все-таки, було прийнято рішення далі рухатися пішки. Броньований тягач був занадто помітною мішенню та міг стати спільною могилою для всіх нас. Ніхто не знав, де ми знаходимося й куди йти далі. За останню годину ми стільки раз наражалися на замасковані укріплені позиції противника, що вже не знали, куди можна направити МТЛБ, щоб не потрапити в засідку.
Потрібен був зв’язок зі своїми побратимами, які ще, можливо, лишилися живими. Я виліз на броню і зняв з розгрузки свого загиблого друга радіостанцію, пістолет ПМ та його телефон. Оскільки ми були в такому становищі, що будь-якої миті могли зустріти смерть, то я вирішив повідомити дружині Дениса Юлі сумну звістку про його загибель. На щастя, я знав яким графічним кодом був захищений телефон Дена, і набрав номер Юлі. Мені треба було вперше в житті повідомити страшну новину людям, які ще навіть не підозрюють того, що більше не побачать свого рідного чоловіка й батька. Навколо тривав бій, і для того, щоб добирати слова, не було часу. Тим паче, що зв’язок був слабким та нестабільним.
Радіостанція виявилася майже розрядженою. Ми встигли лише дізнатися від Фана, що він з групою наших бійців знаходиться десь в Новокатеринівці. Ходили чутки, що комбат та Вова Парасюк потрапили в полон.
У штабі батальйону намагалися дізнатися у нас наше місцезнаходження, але що ми могли повідомити? «Зеленка» серед полів за якимось селом. Те, що це Новокатеринівка, ми дізналися згодом. Збоку від нашої «зеленки» чисте поле. Метрів за триста від нас на полі стоїть спалена САУ. Що бачимо? Бачимо з одного боку село, а з іншого — десь далеко якийсь елеватор. У смс-повідомленнях знову настійно рекомендували виносити поранених на дорогу, а самим рухатися у бік Комсомольського. У цьому селищі розташовувалася нацгвардія, і там всіх очікують автомобілі Червоного Хреста. Нам писали про якісь досягнуті домовленості, про припинення стрілянини на деякий час, і що ми маємо встигнути за цей час вийти до Комсомольського. Ми лише наполовину довіряли цим повідомленням, бо чули, що продовжується робота артилерії з обох від нас напрямків, і ні про яке припинення вогню не може бути й мови.
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
29 серпня 2014 року. Червоносільське
— «Амбал»! Дивись, що в мене є.
— Ти — жук! Звідки це в тебе?
— Приберіг для такого моменту.
— Значить весь цей час ти ховав це. Жид!
— Сам ти жид! Тримай одну. Ця, до речі, моя улюблена. Можу хоч десяток з’їсти.
— У нашій ситуації будь-хто з’їсть десять.
«Амбал» розгортає обгортку і починає смакувати. Усе. Більше не втримаюсь. Та й навіщо чекати? Ніжний шоколад розтоплюється в роті. Давно не отримував такої насолоди. Усе навколо зупинилось. Кулі, снаряди. Крики і команди. Усього цього більше немає. Нічого більше не турбує. Є я і шоколад «Чайка». Божественно!
Нічний виїзд відмінили. Як «Камаз» і передбачав. Сказали просто: «Чекайте команду».
А зараз майже п’ята ранку. Сонця ще немає. Небо помалу світліє. Прохолодний вітер пронизує все тіло до кісток. Найкращий час для смерті... Так. Її вже зачекалися. Від нудьги рятує тільки ця шоколадка.
— А в тебе ще є?
— Одна залишилась. Давай притримаємо, коли приїдемо в Курахово. Тоді й відмітимо.
— Але ти й скритний. Ховати таке добро стільки часу. Не очікував такого...
— Але приємно ж?
— Не те слово. Ти «Камазу» давав?
— Він відмовився. Не гурман.
Міни і снаряди. Кулі та гранати. Усе це літає кожної ночі. Зі самісінького вечора і до ранку. Безперебійно. Дивна річ — досвід. Якби потрапив у це пекло з першого дня — не знаю, чи витримав би. Здурів би на голову або мене б просто вбили.
А зараз моє ставлення до конвеєрних обстрілів цілком нормалізувалось. Цей невідворотний факт війни зробився навіть обов’язковим. Коли покину це місце, то, напевне, буду нудьгувати за обстрілами. За п’янким гонінням смерті. За її постійними намаганнями познайомитись ближче.
Сьогодні ми плюємо в обличчя смерті. Нехай захлинеться нашою слиною. І що ви думаєте? Це працює. Зневажливе ставлення дає свої плоди. А саме тишу. Так. Зараз тиша. Перша більш-менш спокійна ніч.
«Камаз» і «Утьос» уже три рази прогрівали машину за ніч. Переймаються, щоб усе
