Науково-практичний коментар Земельного кодексу України - О. М. Мірошниченко

За наявності земельно-кадастрової документації відновлення меж фактично здійснюється в порядку, передбаченому для їх встановлення відповідно до ст. 55 ЗУ "Про землеустрій" з дотриманням процедури, визначеної Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженою Наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 №43.

До частин другої та третьої. Ситуація, при якій особа користується земельною ділянкою правомірно, а документи, що мали б посвідчувати межі її користування відсутні, досить поширена. Вона зазвичай має місце тоді, коли земельна ділянка надавалася відповідно до чинного раніше законодавства (у 1980-і роки і раніше), коли правоустановчі документи не передбачали обов'язкового складання плану земельної ділянки.

За існуючою практикою, встановлення меж "за фактичним використанням земельної ділянки" проводиться в порядку земельно-кадастрової інвентаризації, проведення якої врегульовано Наказом Держкомзему України №85 від 26.08.1997 "Про затвердження Положення про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів", Тимчасовими методичними вказівками по кадастровому землеустрою (інвентаризації земель), затвердженими Першим заступником Голови Держкомзему України A.M. Третяком 04.08.1999 (останній акт формально не є нормативно-правовим актом, проте на практиці сприймається саме як такий).

При інвентаризації зазвичай фіксується фактичне користування земельною ділянкою (наприклад, за існуючими парканами). Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, закон передбачає поділ "спірної" частини ділянки "порівну".

Проте можлива ситуація, коли такий підхід призведе до того, що отримані площі не узгоджуватимуться із документами, які містять відомості про площу наданих земельних ділянок (погосподарські книги, земельно-шнурові книги, реєстрові книги).

Наприклад, при поділі спірної частини в 0,02 га навпіл у власності одного сусіда в цілому опиниться 0,08 га, а іншого - 0,1 га, у той час, як за документами обом належить по 0,09 га. За таких обставин очевидно, що спірну частину слід повністю передати сусіду із меншою ділянкою. Підставою для цього будуть положення ч. 3 коментованої статті, за якими "у випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин".

Спори між сусідами про межу, коли один із сусідів вважає, що інший зайняв частину його земельної ділянки, виявляються одними із найбільш складних для вирішення, оскільки вимагають застосування спеціальних знань, встановлення фактів, що мали місце у далекому минулому (надання земельної ділянки в користування могло мати місце десятки років тому) тощо. Трапляються ситуації, у яких встановити напевне місцезнаходження межі неможливо в принципі - адже протягом тривалого часу правоустановчі документи не містили плану земельних ділянок.

Слід визнати правильною позицію тих судів, які у разі неможливості достовірного встановлення дійсного розташування межі (а така ситуація є досить поширеною) не відмовляють у задоволенні позову, а встановлюють межу на підставі положень ч. 3 коментованої статті[262].

   1. У випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів.

   2. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди.

До частини першої. В разі відсутності межових знаків межі земельних ділянок можуть позначитись за допомогою природних та штучних об'єктів, що мають поряд із протяжністю ширину і не становлять умовної лінії.

Встановлене коментованою нормою правило про спільне використання об'єкту, "якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів", слід розуміти як встановлення презумпції права спільної власності на споруду. Якщо об'єкт був створений силами і засобами одного з суміжних власників, то він належить на праві власності особі, що його створила (ст. 331 ЦК України). Природно, що саме ця особа і має виключне право на використання об'єкта.

Презумпція спільної власності є спростовною, і при визначенні того, кому належить споруда, слід, звичайно, керуватися не лише "зовнішніми ознаками" (як зазначено у коментованій нормі). І хоча часто такі "ознаки" (знаходження споруди на території одного із сусідів, звернення лицьової сторони паркану назовні від якоїсь ділянки тощо) можуть з більшим чи меншим ступенем достовірності вказувати на належність споруди, вони не є незаперечними і можуть бути спростовані іншими засобами доказування. Навряд чи положення ч. 1 ст. 108 можна розуміти як такі, що встановлюють "зовнішні ознаки" як єдиний можливий доказ у спорах про належність межових споруд (пор. з ч. 1 ст. 218 ЦК України).

До частини другої. Друга частина коментованої статті, на наше переконання, стосується межових споруд, які є спільними і належать обом суміжним власникам. На це вказує їх правовий режим, що дозволяє кожному з суміжних власників користуватися межовими спорудами спільно і нести витрати на утримання споруди в належному стані у рівних частинах. Зауважимо, що такий самий режим за згодою сусідів може бути встановлений і щодо споруди, яка належить одному з них.

Спільні межові споруди використовується згідно із положенням глави 26 ЦК України "Право спільної власності".

Оскільки межова споруда позначає спільну межу, то її знищення є неможливим доти, доки хоча б одна сторона зацікавлена у позначенні межі своєї земельної ділянки такою спорудою. Згадані межові споруди виконують функцію межових знаків, а тому і мають схожий правовий режим. Разом із тим,