Науково-практичний коментар Земельного кодексу України - О. М. Мірошниченко

Прийняте 18 08.1896 Цивільне уложення Германської імперії багато в чому проду блювало положення "Кодексу Наполеона". Власник повинен був надавати сусіду дорогу через свою ділянку для доступу до публічної дороги, що необхідна сусіду для належного користування нерухомістю, за що останній сплачував винагороду (§§ 917 та 918 уложення). Було встановлено право спільної власності на межові знаки, а також спільну участь сусідів у створенні або відновленні знаків (§§ 919-923 уложення)[266].

1. На використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або

2. перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановленого обмеження (обтяження).

До частини першої. Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів "обмеження" та "обтяження", часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі погляди з приводу змісту та співвідношення згаданих понять існують і в спеціальній літературі.

Цивільне законодавство вживає термін обтяження і навіть визначає його стосовно рухомого майна як "право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження управа боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна" (ч. 1 ст. 3 ЗУ "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18.11.2003).

На думку В.В. Носіка, "обмеження права власності на земельні ділянки доцільно розгля­дати як самостійний вид земельних правовідносин, що виникають на підставі юридичних фактів, визначених у законі, чи у договорі у випадках, передбачених також законом.'' Вони стосуються суб'єкта права і спрямовані на вчинення землевласником певних дій, або ж утримання від них, чи терпіння з метою забезпечення прав третіх осіб. Натомість, обтяження права власності на землю "характеризуються такими ознаками: стосуються земельної ділянки як об'єкта права; встановлюються з метою забезпечення інтересів третіх осіб у такій ділянці в порядку, передбаченому законом чи договором; поєднуються з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює, утруднює, перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов'язків, пов'язаних з використанням такої ділянки чи з необхідністю звільнення земельної ділянки від обмежувальних умов".

Д. В. Бусуйок вважає, що "є всі підстави стверджувати, що обтяження прав на землю є різновидом обмежень прав на землю". На думку дослідниці, "обмеження прав на землю є багатоаспектним явищем. Під ними слід розуміти функціональний інститут земельного права, правовідносини щодо обмеження прав на землю та суб'єктивний обов'язок щодо утримання від вчинення певних дій, якими можуть бути порушені права, що належать уповноваженій особі".

В. К. Гуревський поділяє обмеження за змістом правовідносин на: а) ті, які надають право користуватись чужою земельною ділянкою; б) які забороняють здійснювати певні дії на власній земельній ділянці; в) які є поєднанням перших та других.

Існує думка, за якою не можна сприймати як обмеження специфічні обов'язки (обтяження), що покладаються на землевласника чи землекористувача (ст. 91, 96 ЗКУ тощо). Як зазначала І. О. Іконицька, "... жодною мірою обов'язки та повинності не можуть бути віднесені до обмеження прав власника™".

У правовій доктрині також існує підхід, за якими обтяженнями є будь-які права на земельні ділянки, окрім права власності, тоді як обмеження - це звуження меж суб'єктивного права, яке не випливає із права іншої особи. Саме із такого підходу, відзначаючи його умовність, пропонуємо виходити у розумінні змісту відповідних норм ЗКУ.

Законодавець розрізняє дві підстави виникнення обмежень - норму закону та договір. На наш погляд, у даному випадку термін "закон" слід розуміти буквально - як акт Верховної Ради України, виданий за законодавчою процедурою.

Маємо зауважити, що не будь-яке обмеження може бути встановлене на підставі дого­вору. Деякі мають чітко закріплені законодавчі підстави, які не можна змінити у договірному порядку, тоді як інші можуть бути предметом домовленостей і конкретизації в угодах. Детальніше див. нижче положення ЗКУ про окремі види обмежень, їх правовий режим та коментар до ст. 111 ЗКУ.

Хоча у коментованій статті йде мова лише про обмеження права власності, фактично її положення є повністю справедливими і по відношенню до права користування (оренди, емфітевзису тощо), оскільки інші статті даної глави, що розкривають зміст ст. 110 ЗКУ, стосуються як права власності, так і права користування.

До частини другої. Коментована норма є одним із законодавчих втілень положення ч. 3 ст. 13 Конституції України, в якому йдеться про те, що "власність зобов'язує."

Закономірно, що встановлене щодо земельної ділянки обмеження не пов'язується законодавцем з особою власника земельної ділянки. Як вказувалося вище, обмеження полягає у привнесенні додатково до звичайного правового режиму земельної ділянки звуження меж суб'єктивного права її власника.

Таким чином, перехід права власності зберігає обмеження "закріпленим" по відношенню до земельної ділянки. Будь-яка особа, котра відповідно до закону набуде право власності на цю земельну ділянку, повинна буде здійснювати його з урахуванням встановлених обмежень.

1. Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення:

а) заборони на продаж або інше