Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

У плані внутрішньому Переяславська рада зробила московський чинник важливим чинником українського життя. Якщо до того часу українські землі попри певні нюанси і в плані економічному, й політичному, й культурному були «Європою», то тепер частина України (передусім Лівобережжя) опинилася в сфері «євразійського простору», котру представляла Московія, що була одним із спадкоємців Золотої Орди. Це вело до переформатування в «євразійську сторону» економічного, політичного й культурного життя України. Але Україна, своєю чергою, зробила суттєвий вплив на цей «євразійський простір». І якщо цей простір у часи імперської Росії все ж став «євразійським», а не «азійським», то в цьому, безперечно, далеко не остання заслуга українців.

В українській літературі (особливо в останній час) багато говориться про державотворення Хмельницького, про те, що він створив «національну державу». Насправді подібні твердження — продукт сучасної міфології. Бажання бачити національне (в сучасному розумінні) в далекому минулому, там, де його реально не було.

Чи будував Хмельницький державу? А якщо будував — то яку?

Почнемо з того, що українське козацтво, що сформувалося як прикордонне явище в XVI ст., створило низку своїх воєнно-політичних інституцій — передусім це стосується Запорізької Січі й реєстрового козацтва. Ці інституції можна трактувати як державні чи протодержавні. Правда, якщо Запорізька Січ була «нічийною» і «вільною», козаки якої наймалися на службу до правителів різних держав, то реєстрове козацтво було на службі в Речі Посполитої.

Сумнівно, що Хмельницький на початку повстання збирався будувати свою державу. Принаймні офіційні документи свідчать, що тоді він мислив свою діяльність у межах Речі Посполитої. Проте стрімкий розвиток подій, можливо, навіть неочікуваний для гетьмана, змусив його творити відповідні інституції державного характеру. Творив він їх, спираючись на інституції реєстрового козацтва, які він знав і які були йому ближчі.

У ході повстання оформилася своєрідна держава — Військо Запорізьке зі своїм полковим устроєм, на чолі якого стояв гетьман з відповідними службами й дорадчими органами. Назвати цю державу «класичною» проблематично.

Так, дещо аморфно виглядала її територія. Вона змінювалася. Як уже говорилося, в 1652 р. московський цар погоджувався взяти Військо Запорізьке з людьми, але (що показово!) без території. Можна говорити, що ця держава нагадувала кочові чи напівкочові державні утворення. Таким, наприклад, було Кримське ханство. Звісно, між останнім і Військом Запорізьким не варто ставити знак рівності. Та все ж схожі риси між ними були.

Воєнно-політичне утворення українського козацтва, сформоване в часи Хмельниччини, можна назвати військом-державою, де була сильна влада гетьмана. Фактично він став воєнним диктатором. У такій державі велику роль відігравала персоніфікована влада. Поки жив Хмельницький, що мав авторитет і непересічні політичні таланти, то вдавалося згладжувати протиріччя й «утримувати єдність».

Такий стан «неоформленості» гетьманської держави змушував її очільника звертатися за допомогою до сильних протекторів. Звідси різного роду союзи, зовнішньополітичні комбінації, до яких вдавався Хмельницький. Таку його політику іменують політикою полівасалітету. Але цей полівасалітет був не стільки ознакою мудрості гетьмана, скільки ознакою слабкості його держави.

Хмельницький, на жаль, більше сил витрачав на те, щоб сконцентрувати в своїх руках владу (майже абсолютну!), а не на те, щоб створити інституції, які б, незалежно від персони правителя, забезпечували функціонування державного організму.

У час смерті Хмельницький полишив несформовану державу. Передача ним гетьманства своєму сину Юрію мало що вирішувала. Юрій Хмельницький, на відміну від свого батька, не мав належного досвіду й авторитету, аби забезпечити відносно нормальне функціонування державного організму Війська Запорізького. Тому незадовго після смерті Богдана Хмельницького настала т. зв. Руїна, яка продемонструвала неефективність інституцій молодої Української держави.

Як можна охарактеризувати цю державу в плані етнічному й соціальному?

Передусім це була станова держава, де головну роль відігравало козацтво. Помітне місце в ній займало православне духовенство. Недаремно Хмельницький роздавав різноманітні пожалування для монастирів і церков. Щодо міщанства, то це були, радше, люди другого сорту. А селянство — це взагалі «третьосортні люди». Формальна рівність громадян держави перед законом, що характеризує «класичні» національні держави, тут була відсутня.

У плані етнічному в цій державі домінував руський (український) елемент. Хоча були сильні й інші елементи етнічні. Помітну роль відігравав татарський чинник. Хоча татари й «розчинялися» в руському середовищі, але ментально й культурно впливали на нього. Приблизно те саме можна сказати про поляків. Польські селяни, переселяючись на українські землі, швидко засвоювали місцеві говірки й часто наверталися на православ’я. Інша ситуація була з польською шляхтою, яка переважно дотримувалася католицизму. Її представники, вважаючи себе соціальною елітою, трималися осібно й зберігали своє віровизнання. Осібно трималися також юдеї. У «переплавці» цих та інших елементів «у одно» велика роль належала православній церкві. Ставши православним, татарин, поляк-католик чи юдей ніби перетворювалися в русина. Адже в той час етнічна приналежність часто корелювалася з приналежністю етнічною.

Гетьманська держава, з часом перетворившись у автономну структуру держави Російської, проіснувала близько ста років по смерті Хмельницького. Чи могла вона стати державою національною? У принципі, могла. Але ця держава зникла перед тим, як в Європі почалася ера націоналізму. Правда, малоросійські дворяни, нащадки колишньої козацької старшини, відіграли помітну роль у розвитку українського національного руху на початковому етапі, апелюючи до «гетьманської старовини».

Проте не варто думати, що без гетьманської держави Україна в час націоналізму не відбулася б. Наприклад, з кінця ХІХ ст. центром українського руху стала Галичина, яка не входила до складу цієї держави і де козацькі традиції практично не існували. Те саме можна сказати про Волинь, яка поряд з Галичиною в ХХ ст. була ще однією з найбільш «проукраїнських територій».

Отже, без гетьманської держави Україна все одно б постала. Але... була б інакшою. Якою — це вже питання «альтернативної історії».

На сьогодні маємо Україну таку, яку маємо.

Україну непокірну, бунтівливу, навіть анархічну. Таку, що володіє великими ресурсами, людськими зокрема, але не може дати їм ради. Україну з далеко не найкращою соціальною елітою і політично дезорієнтованим народом. Зрештою, Україну, яка так і не навчилася бути справді самостійною, а сподівається на «зарубіжних партнерів», граючись у полівасалітет чи то багатовекторність.

І що саме таку Україну маємо, з її плюсами та мінусами, — то є велика заслуга Богдана.

Та батьківщину не вибирають.

Зате можна зробити її кращою. Але для цього варто хоча б засвоїти уроки історії.