Основи загальної психології. Том I - Оксана Василівна Полозенко

Основні ознаки внутрішнього мовлення:

— відсутність вокалізації (промовляння вголос). Однак елементами внутрішнього мовлення можуть бути голосно вимовлені окремі слова у стані емоційного збудження, висловлювання не розраховані на слухача;

— закритість у свідомості;

— внутрішньому мовленню властива більша предикативність (вживання дієслівних форм), ніж іншим видам мовленнєвої діяльності;

— перевага семантики над фонетикою (лексичного значення над звуковим проявом) і смислу над значенням;

— це мовлення «для себе» — виникає як задоволення внутрішніх потреб.

Внутрішнє мовлення характеризується фрагментарністю та уривчастістю, оскільки ми самі себе розуміємо із півслова. Воно формується на основі зовнішнього, а отже, має соціальне походження. Процес переходу зовнішнього мовлення у внутрішнє називається інтеріоризацією, а зворотний — екстеріоризацією мовлення. Екстеріоризація мовлення потребує значного тренування, оскільки те, що зрозуміло для себе, не завжди легко вербалізувати, сформулювати думку так, щоб вона стала зрозумілою всім.

Звичні з дитинства форми спілкування людини, специфіка професії, особливості розумової та трудової діяльності формують певний її стиль мовлення. Звичайно, для характеристики функціонально-стильової системи важливою є форма мовлення — усна чи писемна. В усній формі мовлення виокремлюють розмовно- побутовий та ораторський стилі. У писемній — публіцистичний, художній, науковий, офіційно-діловий. У сучасній українській мові лінгвісти визначають такі функціональні стилі:

— ораторський,

— розмовний,

— художній,

— епістолярний,

— публіцистичний,

— науковий,

— офіційно-діловий,

— конфесійний.

Розмовний (розмовно-побутовий) виявляється в повсякденному спілкуванні між людьми; художній — у прозі та поезії, у розповідях про щось; діловий — у доповідях, документах; науковий — у лекціях, наукових працях, адже пов’язаний із пізнавальною діяльністю; епістолярний — у листах та посланнях; публіцистичний — у статтях, репортажах, памфлетах тощо; ораторський — у промовах, виступах; конфесійний — у мові релігійних книг, молитвах.

Підґрунтям теорії розвитку мовленнєвої діяльності стало концептуальне положення В. Гумбольдта: «Засвоєння дітьми мови не є пристосування слів, їх складання в пам’яті і оживлення з допомогою мовлення, однак є розвитком мовної здатності з віком і вправлянням».

Процес формування мовленнєвої діяльності (і відповідно засвоєння системи рідної мови) поділяється на низку послідовних періодів чи стадій:

1) підготовчий (з моменту народження до року);

2) переддошкільний (1–3 роки);

3) дошкільний (3–7 років);

4) шкільний (7-17 років).

Розвиток мовлення дітей до трьох років у свою чергу поділяється на три основні етапи: домовленнєвий (гуління та лепетання), етап первинного засвоєння мови (дограматичний), етап засвоєння граматики.

Дитина починає засвоювати мову із оволодіння звуковою формою вираження мовного знаку. Артикуляція звуків — досить складне завдання, тому процес «тренування» у вимовлянні є достатньо тривалим (3–4 роки). У всіх нормально розвинених дітей існує певна послідовність освоєння звукової форми мови і розвитку передмовних реакцій: гуління, «сопілка», лепетання і його ускладнений варіант — модульоване лепетання. Формування структури складу припадає на період лепетання. У віці 9-10 місяців відбувається якісний стрибок мовленнєвого розвитку дитини: з’являються перші нормативні, предметно співвіднесені слова. У віці 10–12 місяців дитина всі іменники вживає у формі називного відмінка однини. Спроби зв’язати слова у фрази з’являються пізніше — до 1,5 року. Потім відбувається процес освоєння наказового способу дієслів (йди- йди, дай-дай). Традиційно вважається, що з моменту появи у мовленні дитини множини, починається процес засвоєння граматики. У залежності від індивідуального всі діти по-різному просуваються у своєму мовленнєвому розвитку.

У переддошкільний період у дітей з’являються різноманітні фонетичні порушення: багато звуків рідної мови вони випускають, переставляють, замінюють на простіші для вимови. Ці недоліки пов’язані із недосконалістю артикуляційного апарату дитини, а також недостатнім рівнем розвитку фонематичного сприймання. Водночас для дітей даного віку характерне досить упевнене відтворення інтонаційно-ритмічних, мелодичних контурів слів. Якісні зміни в мовленні дитини відбуваються в момент появи можливості правильно будувати прості речення й відмінювати слова за відмінками, числами тощо. До завершення переддошкільного періоду діти спілкуються з допомогою простого поширеного речення, вживаючи при цьому елементарні граматичні категорії.

Аналізуючи кількісний показник зростання лексичного запасу дітей, можна навести такі дані досліджень: у віці 1,5 року обсяг словника дитини складає 30–50 слів, до кінця другого року — 80-100, до трьох — 300–400.

Дошкільний етап характеризується найінтенсивнішим мовленнєвим розвитком дитини. Нерідко спостерігається якісне збільшення словникового запасу: дитина починає вживати всі частини мови; поступово формуються навички словотворення. У цей час дитина переходить до використання структури складних речень, мовленнєві висловлювання будує з використанням сполучників та сполучних слів. Активний словник дитини до завершення даного періоду нараховує 3–4 тис. слів. На цей етап припадає становлення фонетичного прояву мовлення: діти володіють умінням відтворювати слова різної кількості складів та звуконаповнюваності. Помилки трапляються тепер лише у лексемах, що становлять особливу трудність для вимови. У дітей формується відчуття мови, що забезпечує правильне вживання в самостійних висловлюваннях усіх граматичних категорій та слів. До завершення дошкільного віку діти володіють розгорнутим фразовим мовленням, фонетично, лексично й граматично правильно оформленим. Саме в цей період постає проблема розвитку зв’язного мовлення дітей. Оволодіння монологічним зв’язним мовленням, побудова розгорнутих висловлювань стають можливими із виникненням регулювальної, планувальної функції мовлення. Це, у свою чергу, визначає поступову сформованість внутрішнього мовлення. Перехід зовнішнього «егоцентричного» мовлення у внутрішнє відбувається до 4–5 літнього віку.