Основи загальної психології. Том I - Оксана Василівна Полозенко

мовленнєва діяльність може передбачати ланку, у котрій здійснюється вибір стратегії мовленнєвого висловлювання, а також передбачати різні шляхи оперування висловлюванням на окремих етапах творення чи сприймання мовлення. В. Глухов, аналізуючи концепцію О. Леонтьєва, вказує на важливість теорії психофізіологічної організації рухів «моделі майбутнього». Н. Бернштейн зазначав, що у свідомості особистості співіснує єдність протилежностей — дві форми сприйнятого світу: модель минулого — дійсного, чи такого, що відбулося, і модель прийдешнього. «Друга безперервним потоком перебігає та перетворюється в першу. Вони необхідно відмінні одна від одної…: перша однозначна й категорична… друга може спиратися тільки на екстраполювання з тою чи іншою мірою ймовірності». Із можливих прогнозованих наслідків обирається один, а дія програмується тільки щодо нього.

Жинкін Н., у свою чергу наголошував на тому, що процеси осмислення, утримування в пам’яті, випереджаючого відображення — це внутрішні механізми, що формують дії основного операційного механізму мови — єдності двох ланок — механізму зіставлення слів та їх елементів та створення фраз-повідомлень зі слів.

3. Види мовленнєвої діяльності

Усне мовлення — це екстеріоризоване (зовнішнє), вимовлене й сприйняте слухом мовлення.

Найпростішою його структурою є усне афективне мовлення, яке найімовірніше можна вважати умовною формою мовлення, оскільки воно не містить чіткого мотиву (прохання, наказу, повідомлення), а його місце посідає афективне напруження, що набирає форми вигуку.

Більш складними структурами постають діалогічне та монологічне мовлення.

Діалог — це безпосереднє спілкування двох і більше людей у формі розмови чи обміну репліками.

Маючи яскраво виражене соціальне спрямування, дана форма зумовлена потребами безпосереднього живого спілкування. Діалог складається із реплік (окремих висловлювань), із низки послідовних мовленнєвих реакцій; він здійснюється або у вигляді почергових звертань, запитань та відповідей, або у формі розмови (бесіди) двох чи більшої кількості учасників мовленнєвого спілкування. Діалог ґрунтується на спільності сприйняття довкілля співрозмовниками, спільній ситуації, знанні предмета мовлення. У діалозі важливу роль виконують і невербальні (позамовні) компоненти — жести, міміка, а також інтонаційна виразність. Указані особливості визначають характер мовленнєвих висловлювань у діалозі. Структура діалогу передбачає граматичну неповноту, пропуск окремих елементів розгорнутого висловлювання, наявність повтору лексичних елементів у суміжних репліках, уживання стереотипних конструкцій розмовного стилю.

Монологічне мовлення (монолог) визначається в психології як зв'язне мовлення однієї особи, комунікативна мета якої — повідомлення про які-небудь факти, явища реальної дійсності. Монолог — найскладніша форма мовлення, що має такі основні властивості: односторонній, безперервний характер висловлювання, довільність, розгорнутість, логічна послідовність викладу повідомлення, зумовленість орієнтацією на слухача, обмежене вживання невербальних засобів передачі інформації. Особливістю даної форми усного мовлення є те, що її зміст, як правило, завчасно задається і попередньо планується. У монологічному мовленні використовуються та узагальнюються такі компоненти мовної системи, як-от: лексика, способи вираження граматичних зв’язків, формо-, словотворчі та синтаксичні засоби. Водночас у ній реалізується задум висловлювання в послідовному спланованому викладі. У порівнянні з діалогом дана форма є більш контекстною, тобто такою, що не потребує додаткових пояснень, викладається в більш повній формі, з ретельним відбором адекватних лексичних засобів і використанням різноманітних, у тому числі й складних синтаксичних конструкцій. Послідовність і логічність, повнота і зв’язність, композиційне оформлення — важливі ознаки монологічного мовлення.

Виокремлюють різновиди усного монологічного мовлення — функціонально-змістові типи мовлення: опис, розповідь, роздум. Опис є відносно розгорнутою словесною характеристикою предмета чи явища, відображенням основних його властивостей в статистичному стані. Структура опису: загальне враження від предмета, характеристика основних ознак і деталей, ставлення до описуваного предмета. Розповідь — повідомлення про послідовні події, факти, що розгортаються в часі. Розгорнуте монологічне висловлювання даного типу складається із таких компонентів: зачин, основна частина, кінцівка. Роздум відображає причинно наслідковий зв'язок між певними фактами. Будова роздуму: теза (думка, що доводиться), аргументи на її підтвердження чи спростування, висновок.

Поряд з існуванням відмінностей відмічається певна спільність і взаємозв’язок діалогічного та монологічного мовлення. Насамперед їх об’єднує спільна мовна система. Монологічне мовлення що виникає в дитини на підґрунті діалогічного, пізніше органічно входить до розмови, бесіди тощо.

Письмове мовлення. Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне монологічне висловлювання. Воно з’явилося пізніше за усне. Першими його спробами були наскальні малюнки — ідеографічне мовлення. Його можна розглядати як нагадування самому собі про те, що необхідно розповісти. Пізніше з’явилося ієрогліфічне письмо (знаки предметів) і тільки по тому — алфабетичне, яким ми користуємося сьогодні. Його винахід приписують давнім фінікійцям.

Письмове мовлення за своєю комунікативною природою є монологічним, може вживатися в різних формах: письмове повідомлення, доповідь, письмова розповідь, письмове висловлення думки, роздум тощо. За структурою письмове мовлення відрізняється від усного насамперед тим, що письмове — це мовлення без співрозмовника чи з уявним співрозмовником. Воно не володіє жодними додатковими засобами впливу на партнера, окрім слів, їх розміщення і вживання розділових знаків. Тому письмове мовлення повинне бути достатньо граматично наповненим, оскільки саме ця повнота дозволяє зробити письмове повідомлення зрозумілим. Відрізняються письмове та усне мовлення і за процесом розуміння: написане завжди можна перечитати, тобто довільно повернутися до всіх уведених до нього ланок, що практично є неможливим при розумінні усного мовлення.

У процесі порівняння речень щойно створених із попередніми людина може вносити в них корективи. Під час такого систематичного вправляння досягається досить високий рівень культури писемного мовлення, який дає змогу висловлювати думки так, щоб вони були зрозумілі читачеві.

Ще одна суттєва відмінність усного й писемного мовлення пов’язана з фактом походження обох зазначених видів: усне мовлення формується в процесі природного спілкування дитини з дорослими, письмове — тільки в процесі систематичного усвідомленого навчання.

Внутрішнє мовлення. З точки зору генезису людської свідомості внутрішнє мовлення є модифікацією зовнішнього і виникло внаслідок диференціації його функцій. Ускладнення трудової діяльності у процесі суспільно-історичного розвитку призвело до потреби її планування, обдумування, попереднього відтворення у головах людей. У міру вичленення із безпосередньої практичної діяльності розумових дій як самостійних зовнішнє мовлення, що спочатку було вплетене в