Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

У частині 2 коментованої статті встановлено дуже важливе положення, відповідно до якого максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Дійсно, питання такої складності та важливості, тобто встановлення мінімальних державних гарантій у сфері правового регулювання часу відпочинку, повинні бути врегульовані у централізованому порядку на законодавчому рівні. Безперечно, що підзаконні та локальні нормативно-правові акти відіграють доволі важливу роль у правовому регулюванні трудових відносин та часу відпочинку, зокрема, оскільки вони конкретизують, деталізують та диференціюють положення централізованих актів, однак вони ні в якому разі не можуть знижувати рівень державного гарантування права на відпочинок. Саме за допомогою локального нормотворення (колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку) роботодавець за бажанням та наявністю коштів може покращити загальний рівень правового регулювання та підвищити встановлені державою гарантії у сфері реалізації конституційного права на відпочинок шляхом скорочення за свій рахунок максимального робочого часу на підприємстві, подовженням щотижневого відпочинку чи щорічних відпусток за окремі досягнення у роботі, введенням додаткових вихідних днів на підприємстві (день створення підприємства, день народження працівника тощо). Водночас тільки у разі закріплення правового регулювання гарантій реалізації права на відпочинок та відповідного правозахисного механізму на законодавчому рівні кожний працівник буде впевнений у тому, що роботодавець не буде намагатись порушувати положення Конституції та законів України і на свій розсуд, безпідставно, збільшувати гарантовану державою максимальну тривалість робочого часу, зменшувати мінімальну тривалість часу відпочинку та оплачуваних щорічних відпусток, змушувати працювати у вихідні та святкові дні.

Таким чином, конституційне право людини на відпочинок в нашій державі забезпечується шляхом встановлення на законодавчому рівні конкретних видів часу відпочинку (перерви протягом робочого дня, щоденний відпочинок, вихідні дні (щотижневий відпочинок), святкові і неробочі дні, щорічні відпустки), а також, з огляду на тісний взаємозв’язок між часом відпочинку та робочим часом, за допомогою закріплення у централізованому порядку відповідних гарантій у сфері правового регулювання робочого часу (максимальна тривалість робочого часу, скорочений робочий час щодо окремих професій і виробництв, скорочена тривалість роботи у нічний час тощо).

Стаття 46.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Проголошення України соціальною державою, конституційне визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю висувають особливі вимоги до правового регулювання соціального захисту громадян, його якості й ефективності. Ця сфера діяльності держави має виключне значення для добробуту її громадян, їх сімей і всього суспільства в цілому. Право на соціальний захист посідає важливе місце серед інших соціально-економічних прав людини і є одним із засобів досягнення злагоди. Сприяючи соціальному миру, участі в житті суспільства всіх соціальних груп населення, воно є невід’ємною частиною соціальної політики держави, відіграє важливу роль у недопущенні зниження рівня життя населення. У демократичних суспільствах із соціально орієнтованою ринковою економікою в основі державної політики лежить пріоритет людських цінностей, який визначається через поняття «добробут людей».

У сучасних умовах держава є основним суб’єктом соціальної політики, а тому, визначаючи напрями цієї політики, вона повинна: забезпечувати реалізацію прав громадян на соціальний захист; проводити єдину політику в соціальній сфері; забезпечувати прийняття законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють питання соціального захисту; визначати організаційно- правові форми соціального забезпечення та створювати умови для їх ефективного функціонування; у законодавчому порядку визначати умови, порядок надання та розміри пенсій, допомог, пільг, соціального обслуговування та інших видів соціального забезпечення; встановлювати розміри обов’язкових страхових внесків, що спрямовуються до відповідного фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування; визначати бюджети загальнообов’язкових страхових фондів; встановлювати обов’язкові вимоги щодо створення страхових резервів з метою забезпечення своєчасності і повноти соціальних виплат; переглядати види та розміри соціальних виплат з метою покращення матеріального забезпечення громадян; визначати умови та забезпечувати дотації відповідному фонду соціального страхування з державного бюджету; надавати соціальну підтримку окремим категоріям непрацездатних громадян за рахунок державного та місцевих бюджетів; встановлювати основні види соціальних стандартів; забезпечувати дотримання суб’єктами права соціального забезпечення вимог законодавства; здійснювати у встановлених формах нагляд і контроль за додержанням законодавства про соціальний захист населення.

Соціальний захист у сучасному демократично організованому суспільстві — це сфера перетинання життєво важливих інтересів громадян, яка стосується відносин власності, правових прийомів і засобів їх регулювання, соціальної політики держави й соціально- економічних прав людини. Це сфера відбиття таких загальнолюдських цінностей, як рівність, соціальна справедливість, гуманізм, моральні засади цивілізованого суспільства. Належна реалізація права на соціальний захист допомагає зміцненню почуття людської гідності, досягненню рівності й соціальної справедливості. має велике значення для політичної і правової інтеграції до міжнародної спільноти, підвищення індивідуального статусу людини й розвитку демократичних засад суспільства.

В умовах ринкових перетворень, коли кожен індивід самостійно приймає рішення про форму участі в економічному процесі і в основному особисто відповідає за своє благополуччя, соціальному захисту населення належить особливе місце. І хоча роль держави в цих умовах змінюється, соціальний захист населення України залишається однією з найважливіших її функцій.

Система соціального захисту населення має будуватися в такий спосіб, щоб не породжувати так званої «зрівнялівки» й утриманських настроїв при розподілі і споживанні життєвих благ, а, навпаки, посилювати мотивацію до праці, створювати умови для її найповнішого виявлення. Організація соціального захисту, а значить, і розвиток законодавства в цій царині повинні охоплювати такі принципи:

— соціальний захист у повному обсязі громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті види соціального захисту, у фінансуванні яких вони беруть участь згідно з чинним законодавством України;

— диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту, а також умов праці, географічно-кліматичних та екологічних чинників;

— установлення зв’язку між результатами праці кожного працюючого та визначенням розмірів пенсій і рівнем медичних і соціальних послуг при збереженні гарантованого