Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Один крок у портал, і в обличчя летить пил, шкіру обпалює гаряче повітря. Дикі землі являють собою величезну пустелю з незначною рослинністю та рідкісними оазисами. Час тут теж тече не так, як у світі. Інакше. Скажімо, щоб моїм студентам вистачило завдань на сім днів, мені звідси доведеться піти п'ятого вранці.

— Який жах, — буркнув Зіанар, опинившись поруч.

Я відступила вбік, пропускаючи студентів, що залишилися, і озирнулася.

Небо тільки почало темніти, за величезну піщану дюну спускався вогняний диск, що нагадував сонце. Косі промені ковзали по землі, фарбуючи пісок у вогненно-рудий. Незабаром місцеве світило сховається повністю і на наші голови впаде темне небо. Без зірок та місяця.

Вперше, коли я відвідала дикі землі, це мене налякало найбільше. Не бестії, не небезпека, а непроглядна нічна пітьма.

— Нам треба поспішати, — майстер Юнара прямувала до нашого боку, перераховувала студентів. — Лорейн, можу я попросити тебе замкнути процесію? Нам треба якнайшвидше зрушити з місця, портал переніс нас надто близько до гнізда вогнехвостів. Не хотілося б порушувати їхні межі.

— Так, звичайно, — я відступила по піску назад, підперезуючи накинутий поверх брючного вбрання плащ.

Зіанар пішов за мною, не поспішаючи приєднатися до інших учнів в академії Червоної корони. І повільно разом зі мною попрямував за процесією.

— Навіщо стількох сюди відправили? — тихо поцікавився він, коли ми трохи відстали від групи бойових магів. — До практики раніше нікого не готували, а тут ціла армія чаклунів.

— Майстер Юнара припускає, що імперія готується до нової війни, — звузивши очі, зізналася я. — Це лише домисли, але…

— Але вони все пояснюють, — зрозумів мене з півслова третьокурсник. — Не думав я, що цей старий може продовжити захоплення півночі.

— Навіть думати про це не хочу, — прошепотіла я, прикриваючи долонею рот від піску.

— До ночі залишилося зовсім нічого, — зауважив ельф, намагаючись забрати в мене накинуту на плече сумку з речами.

— Майстер Юнара знає, що робить, — я не віддала речі, похитавши головою.

Варто тільки місцевому сонцю втекти за пісками, як ми зупинилися. Ріхтан, швидше за все, виступив із нами у ролі чергового викладача-спостерігача, окреслив захисне коло для табору. Зайнялися магічні червоні багаття, з'явилися намети. Я дочекалася, поки всі розбредуться на своїх місцях, витягла з сумки білий квадратик і кинула його на землю. Прошепотіла кілька слів і посміхнулася.

Чари легко підкорилися і розпакували захований в артефакт намет. Зіанар встановив свою неподалік, а між ними ми розпалили своє багаття.

— Як дивно, — втомлено позіхнув третьокурсник, — начебто нещодавно встав, а втомився ніби й справді весь день провів на ногах.

— Перехід у пiдростір витрачає багато сил, — кивнула я, сама насилу придушивши позіхання. — Вирушай спати. Завтра почнемо пошуки. Потрібно спочатку зрозуміти, де ми і як буде простіше виявити розташування їх гнізд.

— Віверни в пустелі, — пирхнув ельф. — І як вони тут лише вижили.

— Усі вміють підлаштовуватись під умови, які пропонує нам навколишній світ. Якщо, звісно, ​​хочуть вижити.

Зір задумливо кивнув, побажав мені на добраніч і поповз до свого намету. Я ж опустилася на пісок біля вогнища і притулилася спиною до каменю, що остигає, підняла очі до темного неба.

— Не лякає? — пролунало за спиною.

Я скосила погляд і не здивувалася, побачивши поряд із собою Ріхтана фон Логара.

— А має?

— Людей часто лякає самотність та порожнеча. Це ж небо натякає на те, що ти самотній.

— Я розумію, що ми в підпросторі, тож ні, не лякає.

Чаклун опустився поряд зі мною на пісок, склав ноги на південний манер і витяг з-за пазухи дорожньої куртки обшиту шкірою фляжку.

— Будеш?