Несподіване весілля - Ксана Рейлі

— У вас усе так романтично, як у якомусь фільмі, — пробурмотів тато, — але якщо ти щаслива з ним, то я радий за тебе. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти цю ситуацію, Поліно, але я поки не готовий прийняти тебе назад. Ти все ще залишаєшся донькою, яка надто сильно осоромила мене.

— Нехай! — байдуже сказала я. — Ти відмовився від мене тоді, коли я намагалася тобі все пояснити. Якби ти хоча б спробував почути мене, то може й залишився б для мене батьком. У той день ти сказав мені, що якщо я вийшла заміж, то повинна бути зі своїм чоловіком. І я буду. Колись на першому місці для мене була сім’я, а зараз — чоловік. Я не шкодую, що обрала кохання. Це був правильний вибір, тату.

— Якщо ти так кажеш, — буркнув він і знизав плечима. — Усе одно мені не подобається ця ситуація.

— А що саме вам не подобається? — раптом спитав Гордій. — Те, що Поліна своєю втечею осоромила вас перед гостями, чи те, що вона вийшла заміж не за того хлопця, з яким ви хотіли її бачити?

Батько зацікавлено стрільнув очима в бік Гордія. Я б від такого погляду вже давно втекла до себе в кімнату і закрилася в ній. Хлопець же не похитнувся ні на міліметр. Він мав аж занадто серйозний вигляд.

— І те, і те, — відповів тато.

— Вам було б легше, якби ваша донька була нещасною, але з пишним святкуванням весілля та чоловіком, який не цінує її? — Гордій нахилився трохи ближче до мого батька. — З тим, хто зраджував їй і робив би це досі?

— А ти цінуєш її? — спитав тато, примруживши очі.

Я напружилася, бо ця розмова чомусь починала не подобатися мені. Їхні погляди змушували мене хвилюватися.

— Так, — твердим тоном сказав Гордій, у якому не було ні краплини вагань. — Здається, навіть більше, аніж ви. Поліна — це не просто дівчина, з якою я проводжу свій час, з якою засинаю та прокидаюся в одному ліжку, з якою розважаюся вночі або ж веселюся вдень. Вона дуже весела, справді. Я раніше не зустрічав таких дівчат. Інколи вона може розвеселити мене просто своїми словами. Я не знаю, як раніше жив без неї, як повертався у порожній будинок. Її дзвінкий голос, її неймовірний сміх, її п’янкий запах, її прекрасне обличчя — це те, що назавжди залишиться зі мною. Це не гра, як вам може здаватися. Це по-справжньому.

Гордій глянув на мене, а я здивовано дивилася на нього у відповідь. Мені б так сильно хотілося, щоб його слова були правдою, але він говорив це лише для того, щоб мій тато повірив у наше кохання. Я усміхнулася йому та відвела погляд. Розуміти, що це все обман, — дуже боляче.

— Я бажаю щастя Поліні, — сказав мій тато і раптом піднявся зі стільця. — Що б там не було, але вона назавжди залишиться моєю донькою. Якщо вона обрала тебе, то мені залишається лише змиритися. Ти, здається, непоганий хлопець. Якщо справді так сильно кохаєш її, то підіймаю білий прапор, — він підняв обидві руки, наче показував, що здається. — Не буду вам заважати й втручатися у ваше життя. Піду подивлюся, як там справи в Аріни.

Він попрямував до кухні, а я витріщилася в одну точку на стіні. Мені здалося, що на цих бежевих стінах з’явилася якась брудна пляма, а потім до мене дійшло, що це всього лише тінь від лампи.

— Ти так переконливо говорив, що я майже повірила, — заговорила до Гордія. — Молодець! Чудово зіграв. Думаю, що мій батько у захваті від твоїх слів.

— Справді? — спитав він і нахилився ближче до мене.

— Так, — сказала я, глянувши йому в очі. — Твій «Оскар» не забариться.

— Якщо мій «Оскар» — це ти, то я готовий чекати вічно.

— Бачу, ти так і не втрачаєш надій отримати мене.

— Колись це станеться, Поліно, — упевнено заявив Гордій.

— На тому світі? — спитала я та засміялася.

Він теж усміхнувся мені та раптом нахилився ще ближче до мене. Його рука опинилася на моїй нозі, від чого я напружилася.

— Знаєш, Поліно, а твої слова трохи образливі, — тихо сказав хлопець, дивлячись мені в очі. Він дивився надто пильно, змушуючи мене хвилюватися. — Ти кажеш, що я чудово вдавав, але ж я насправді не грав. Те, що я казав твоєму батькові — правда.

Я замовкла та глибоко вдихнула, спостерігаючи за ним. Це він так маніпулює мною? Ніколи не повірю, що він справді цінує мене. Я важко ковтнула та все ж змусила себе відсунутися від нього. Якраз у цей момент увійшла Аріна з тарілками в руках. Тато йшов слідом за нею. Усі сіли на свої місця, і ми мовчки почали вечеряти. У мене зовсім не було апетиту, тому я просто сиділа та розмазувала соус по тарілці. Запашний стейк з лосося лежав збоку, а мені навіть не хотілося куштувати його.

— Гордію, — раптом заговорив мій тато, — ми можемо поспілкуватися наодинці в моєму кабінеті?

— Звісно, — сказав хлопець і піднявся зі стільця.

Вони зникли в коридорі, а я почала надто сильно хвилюватися. Про що батько хоче поговорити з ним? Може, планує дати якісь настанови? Я знервовано стукала ногою по підлозі в очікуванні повернення Гордія. Аріна ж навпроти наминала усе, що бачила. Ніколи не могла зрозуміти, як у неї вміщається стільки їжі. Вона запила усе чаєм та подивилася на мене.

— Ти не будеш? — спитала вона, кивнувши головою на стейк, до якого я навіть не торкалася.

Я закотила очі та передала їй тарілку. Вона широко усміхнулася і почала з величезним задоволенням їсти його.

— Чого вони так довго? — пробурмотіла я.

— Не хвилюйся, — мовила Аріна. — Тато проговорився, що Гордій сподобався йому.

— Це дивно.

— Чому?

Сестра уважно подивилася на мене своїми блакитними очима, облизуючи виделку.

— Вони ж сьогодні вперше побачилися! — обурено сказала я.

— Отже, твій чоловік зміг справити на тата правильне враження.

Я видихнула, очікуючи того моменту, коли вони повернуться. Нарешті побачила Гордія, що ввійшов до кімнати. Він легенько усміхнувся мені та підійшов ближче. Хлопець зупинився позаду мене і поклав свої руки на спинку стільця, на якому я сиділа.