Неможливий романс - Мартіна Зоріна
Він раптово замовк. Я ж боялася щось сказати, бо всі слова видавались мені не правильними й не потрібний зараз. Біль, смуток, розпач, розчарування та дитяча ніжність перемішалися в моїй душі й затопили її. Я пішла на дно разом з нею, набираючи повні легені цього болю та несправедливості, що нас поєднала.
Я була шокована почутим. Мені не вірилось, та і вірити не хотілось.
— Що ж... — промовила я, змушуючи себе бути сильною, — Тепер, коли я знаю правду, все стало на свої місця.
Я відкрила дверцята.
— Зачекай, — батько, чи вірніше Гліб Вікторович схопив мене за руку й притримав, — не тікай. Ми ще не договорили.
— Якщо продовжиш ображати мене чи маму, то краще позбав мене від цього, — не фиркнула, не вирвала руку, а лише прошипіла слова, котрі зривалися з язика так легко, наче листя з гілок під час буревію.
Життя, як і сама непогода — непередбачуване: часом лагідне, а часом жорстоке. І безкомпромісне.
До авто всівся водій, та Гліб Вікторович випровадив його, попросивши зачекати ззовні.
— Я хочу допомогти, — пояснив він, змусивши мене закрити двері авто, — Але ти маєш довіритись мені й виконати мої умови.
— Знову твої умови? Серйозно?
«Допомога! Аякже! Чергова пастка!»
— Я вже втомилася від цього. І знаєш, не вірю тобі.
Я зиркнула через плече, розглядаючи чолов'яг, котрі ошивалися неподалік. Я їх впізнала. То були «друзі» Влада. Виявляється, що і вони слідкують за мною.
— Знаю, заслужив, — зітхнув Гліб Вікторович, дивлячись винувато, — Але я правда хочу допомогти.
Він покликав одного зі своїх охоронців, що чатували ззовні та той вручив мені маленьку флешку.
— Що це?
— Твоя свобода.
— Від тебе?
— Від Влада. Якщо ти, доню, — останнє слово він промовив більше лагідніше, — все ж бажаєш кинути його.
Чи бажала я розлучення? Так, однозначно. Наш шлюб з Владиславом було нереально врятувати, попри мої всі спроби.
Останній місяць, попри почуття, котрі жили в мені та жорстоко правду, котру я дізналася про Влада, я намагалася довести щось собі та своїй совісті. Гадала, що повинна перевірити всі можливі варіанти порятунку нашої сім’ї, хоча і подала на заяву на розлучення. Офіційно. Знову і знову.
Владислав ігнорував мене, мої благання, вмовляння, абсолютно все. Спочатку, я гадала, що він просто не хоче розлучатися, не бажає бути покинутим, втратити свій імідж зразкового сім'янина зрештою. Та реальна причина виявилась ще примітивнішою, аніж я могла уявити. Йому подобалось мучити мене, бачити мою залежність від нього. Він насолоджувався своєю владою наді мною, періодично перекриваючи мені кисень. Влад бавився зі мною, наче кіт з мишкою. То відпускав, даючи шанс вдихнути свіжого повітря, а потім виловлював і знову закривав в чотирьох стінах. За цей місяць я дізналася про свого чоловіка багато нового та вкрай неприємного. Так багато, що нерви не витримували. І я ладна була кинутися в прірву, тільки б не бачити й не чути більше його.
Розлука не пішла на користь нашим стосункам. Точніше, вона показала, що стосунків більше не має. І що я — наївна, сліпа дурепа. Я жила у світі власних ілюзій. Я так боялася стати жертвою батька-тирана, що добровільно здалася звірові. Потрапила в його добре сплановану пастку, не помітивши, що клітка, хоч й з золота — все ж залишається капканом. І ніяк не раєм для двох закоханих.
Владиславові ніколи не була потрібна кохана жінка, їх у нього було море, і щодня інша. Їх нескінченні фото я знайшла на його смартфоні. Та й він перестав ховатися після повернення зі штатів. Не знаю, що стало причиною цьому, але чоловік більше не був обережним: ані в словах, ані діях. Він грубив, кричав, штовхав мене при нагоді та всякими способами виказував свою зневагу. І мені доводилось терпіти доти, допоки я не знайду можливість покарати його, засадивши до в’язниці.
Саме тому я не могла піти від нього просто зараз. Не могла кинути та зізнатись Ярославові у своїх почуттях. Я боялась наслідків. А тому, продовжувала грати роль: бути покірною та уникати конфліктів. Вчинок Ярослава мало не коштував мені життя та і йому теж, проте, я зуміла запевнити Влада, що то лише батьків знайомий, котрий забажав бути ввічливим. Гадаю, він повірив. Принаймні, сперечатися не став і відпустив сьогодні до Ліни. Я збрехала, що жадаю попрощатися з подругою особисто, перед нашим від'їздом в Штати. Та він, вочевидь, все ж вирішив перевірити мене та відправив за мною двох здорованів. І коли я повернусь додому, я впевнена, влаштує сцену ревнощів. «Отелло!»
— То бажаєш чи ні? — перепитав батько, тобто, Гліб Вікторович, вказуючи на флешку.
— Відповідь очевидна.
Я брехати не стала. Раз прийшов час зізнань, так тому і бути.
— Через архітектора, так? — Мої щоки вмить запалали. Та я й не збиралася прикидатись. Я кохала Ярослава й цього ніхто вже не міг змінити.
— Що ж, розумію. Непоганий чоловік, — шокував мене Гліб, — Він мені теж подобається. Є у нього стержень
«Що я пропустила за цей місяць?»
— Невже не розповів тобі нічого? — Я похитала головою, — Що ж, розкаже, як прийде час.
Мене роз’їдала цікавість. «Що такого Яр зробив, аби викликати повагу у Гліба Вікторовича? Виторгував в інопланетян Марс, обійшовши в цьому змаганні самого Ілона Маска? Щось поменше, його навряд чи б здивувало».
— І Челсі, — він притягнув мене до себе та обійняв. Я не очікувала такого, зовсім, — будь обережною. Поки я не скажу, ти продовжуватимеш грати роль ідеальної дружини, згода?
— Скільки?
— Кілька годин, або днів. А може й місяць, — Гліб Вікторович випустив мене з обіймів, — Мені треба підчистити усі «хвости» і домовитись з деякими людьми. Аби Влад, коли прийде час, не мав до кого звернутися по допомогу.
— Ти збираєшся його підставити?
— Ні, я збираюсь позбавити його зв’язків, якими він прикривається. Тоді, він не зможе скривдити тебе. І погодиться підписати документи на розлучення.