Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Тремтячими руками тягнуся до свого телефону, який лежить на столі, а там беру. На екрані відкрите листування з Діаною, де вона питає:

- Випросилася у свого ревнивця?

Мені хочеться лаятися. Дуже сильно та гучно.  Ну чому вона написала це? Та саме зараз?

Олександр озвіріє. Нині він "спокійний", але зараз почнеться буря. Відчуваю це. Ні…

Я відкладаю клятий смартфон у сторону та підіймаю очі на чоловіка. Він уже чекає від мене пояснень, але не можу щось сказати. Немов ковтаю язика та починає трусити. Тому ініціативу у розмові одразу перехоплює Липовський:

- Тепер я розумію, чого ти плакала. Хотіла у такий спосіб щось "випросити"? Уже навіть повірив, що тебе так подарунок розчулив, а все виявилося хитріше. Наче не парубок двадцятирічний, а повівся на таку просту, мов двері, жіночу хитрість, - починає закипати. - До того - ти нікому не мала розповідати про наші стосунки. Невже забула?

- Я не к..казала, - запинаюся та опускаю головою. - Діана  нічого не знає про тебе… Скоріше не уточнювала, що це ти. Просто висловила, що є хтось та не більше. Вона навіть близько не уявляє, що то за персона… Олександре, не злися. Я дійсно нічого не говорила. Повір…

Підіймаю очі. Його погляд – цілковите пекло, яке одразу огортає мене. Зараз заплачу. Нині так само страшно, як тоді, коли запізнилася на годину. Сироти косять ноги. З останніх сил стою прямо та дихаю.

- Нехай, - розгнівано відповідає. - Тут повірю, що твої вуста нічого не розпатякали… Але наступне питання відкрите - куди випроситися?

Я не хочу говорити, але і не можу мовчати. Він стоїть навпроти мене та всім своїм видом показує, що якщо не скажу, то буде дуже погано.

- Діана влаштовує у п'ятницю вечірку, - ледве мовлю. - Вона запросила мене, але я сказала, що мене не пустить мій " хлопець", бо сильно ревнивий. А вона далі почала вблагати, аби я випросилася, бо дуже хоче, аби я там була.

Зупиняюся. Чоловік не зводить із мене погляд. Досі пекло.

- Але я не думала у тебе випрошуватися, - швидко продовжую та тремчу. - Бо знаю, що не пустиш. Той захід пояснив мені, що ти від іскри загоряєшся, а я не хочу цього… І зараз мене хапає страх. Я боюся, коли ти так дивишся… Тому навіть не думала про ту вечірку, а мої сльози дійсно через подарунок…

Сподіваюся, що чоловік повірить, бо вираз його обличчя поки не змінюється. Він протикає карими очима наскрізь.

- Не такий я страшний, - торкається рукою моєї щоки та забирає солоні перли. – Просто не люблю, коли хтось може покласти око на моє, а також коли це моє починає щось за моєю спиною вигадувати!

- Олександре, я дійсно нічого не…

- Мовчати - уриває та витирає сльози на іншій щоці. - Хочеш сказати, що не думала йти на вечірку?

- Ні, - твердо відказую. - Я ще у кафе дала подрузі натяк, що ти не пустиш.

- А вона?

- Почала розповідати, як тебе задобрити.

- І тому приготувала вечерю?

- Ні… Це була моя ініціатива. Діана давала інші поради.

- І які? Гарненько порюмсати?

- Зробити глибокий мінет, а після нього просити, - зізнаюся.

- Хмм… Вона не дурна. Звісно я б зараз не відмовився від такого, - повільно проводить пальцем по моїх вустах. - Робиш це чудово - кращої не знайти… Значить дійсно не думала йти на вечірку?

- Не думала, - випалюю.

- Ну добре, - продовжує гладити губи. - Відписуй своїй подрузі, що відпросилася.

- Що? - застигаю, бо не вірю вухам, а для переконання зазираю йому в очі, де уже спокій. Немає бурі.

- Пиши, що підеш, - відповідає. - Але є певні умови. Сукня довга та закрита, неяскравий макіяж, телефон має бути при тобі, а не десь в дупі, що не додзвонитися, а також рівно о дванадцятій вечора я тебе заберу звідти.

- Я не хочу йти, - ледь помітно мотаю головою. - Краще сидітиму вдома.

- Невже? Чи ти хотіла видягнутися, мов нічний метелик та повиляти задом, - питає, тримаючи палець на моїй нижній губі.

- Ні, - відповідаю. - Якщо я навіть виконаю всі умови, то ти все одно знайдеш до чого причепитися. Бо оці твої слова про виляння та метелика доводять, що ти мені не довіряєш. А щоб ти знав, то я не маю жодного бажання фліртувати з іншими, бо…

Зупиняюся. На язику крутиться дурне…

- Бо?

- Бо треба тримати своє слово та дотримуватися умов. Якщо я твоя на вказаний період, то значить, що лише твоя. І все!

Відводить погляд у сторону. Щось думає, а там каже:

- Піди на вечірку та доведи, що тобі можна довіряти. Я не стану чіплятися до дрібниць, але знай - у мене всюди "очі", які мені моментально докладуть, що щось не так. А якщо все пройде нормально, то остаточно  перестану за тобою слідкувати…

- Ти ж наче забрав від мене охоронця…

- Одного так, а іншого залишив, який мені доклав, що ви замовляли суші.

- Добре, піду, - відповідаю. - Але не через те, що бажаю там бути. Хочу тобі довести, що я заслуговую довіри.