Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

У коробці смирно лежать сережки, які мають вигляд квітки фіалки. "Пелюстки" вкритті дрібними камінцями, а всередині знаходиться великий, який блиском заворожує. Тут навіть не треба бути ювеліром, щоб втямити наступне - діаманти.

Навіть не хочу уявляти скільки коштує краса переді мною. Але не це шокує, а те, що він робить подібні подарунки. Хіба простим коханкам дарують таке? Чи у нього настільки багато грошей, що не знає, куди їх подіти?

- Невже не подобається? - питає Олександр. Я підіймаю очі та одразу:

- Ні, вони дуже гарні. Просто неймовірні.

- Тоді чому мовчиш?

- Неочікувала, - дивлюся на них. – Дуже дякую.

- Якщо подобається, то одягни.

- Зараз?

- А чого чекати? - запитує з подивом. - Прикраси треба носити, а не ховати десь далеко в шухляді.

Одягаю сережки. Спочатку начіплюю на ліве вухо, а там і на праве. Одночасно відчуваю збентеження, яке у мені розпалює ще більше його зацікавлений  погляд. Так пильно дивиться, що я не витримую:

- Щось не так?

- Ні, - хитає головою. - Усе добре. А що?

- Просто… Нічого…

Я відвертаюся та поправляю сукню. Чому мені зараз якось ніяково?

- Адо, що не так? - звертається Липовський, який бере мене за руку. Вона чомусь б'є мене струмом, який змушує обернутися до нього.

Перші миті нічого не кажу, а там запитую тихо:

- Для чого ти їх подарував?

- Бо захотів, - не тягне з відповіддю. - Виникло бажання та подарував. А що?

- Вони дуже коштовні…

- Для мене ні. Дрібничка, яка мала підняти тобі настрій, а бачу, що якось все вийшло навпаки.

- Ти всім коханкам дарував такі «дрібнички»?

- Не пам'ятаю, - стинає плечима. - А тебе хіба це зараз турбує?

- Ні, - відповідаю, але не знаю чи кажу правду. Я в цю мить відчуваю щось таке неясне, що… Не можу пояснити. Воно…

- Ну тоді ходімо вечеряти, - встає Олександр. - Голод до сексу я втамував, а ось фізичний тільки зростає

- Так, - видушую усмішку.

На кухні я швидко все підігріваю, а Липовський тим часом наливає вино у чорні келихи.

- Як пройшла зустріч із подругою? - дивує питанням чоловік, коли ставлю перед ним порцію.

- Нормально, - вмикаю мікрохвильову піч, де починає крутитися моя тарілка. - Поговорили. Діана вибачилася за свою поведінку.

- За яку?

- Ми місяць тому посварилися, - пояснюю. - Весь цей час не спілкувалися.

- Чому?

Що за допит? Невже йому дійсно цікаво?

- Бо вона не повірила, що її хлопець покидьок, - кажу, та вимикається мікрохвильова піч.

- Я зрозумів… Це отой Петя?

Він досі пам'ятає? Яка ж дивна у нього пам'ять. На одні речі склероз, а на інші…

- Так, - виймаю свою порцію та сідаю. - Тепер Діана бачить, що він не гідний її, бо він… зрадник.

- Застала в ліжку з іншою?

- З іншим, - уточнюю. - Вони спочатку в трьох розважалися, а потім… Ну думаю, ти зрозумів.

- Жах, - хмикнув Липовський та почав їсти спагеті, а я на мить згадую слова Діани про вечірку, але відганяю їх. Олександр мене не пустить, а тільки скандал зробить. Навіщо мені з ним зайвий раз сваритися?

- Дуже смачно, - неочікувано чую від нього. - Не думав, що ти вмієш готувати.

- Я старалася, - відповідаю та беру до рук келих із вином та починаю його легенько хитати. - Рада, що тобі подобається.

Не відповідає. Продовжує їсти, а я п'ю вино, але не багато. Роблю два ковтки та відставляю у сторону. Приковую погляд до Олександра, який жваво знищує свою порцію. Видно, що дійсно голодний.

- Ти чого не їси? - запитує він, помічаючи, що навіть не дивлюся у свою тарілку.

- Я не хочу, - хитаю головою. - Стрункіша буду.

- Ти і так струнка, а ледве живу дівчину мені не треба в ліжку, - кидає в мене. - Тому не вигадуй та їж…

Хитаю головою. Якось я… Починаю плакати. Не знаю чого. Просто емоції бурлять та бурлять… А тут не витримую та котяться сльози.

Затуляю руками обличчя та швидко йду з кухні до спальні, де гепаюся на ліжко та поринаю в істерику. Та що зі мною?

- Адо, що сталося? - за декілька секунд прокочується голос Олександра, який сидить на краю ліжка - Чого ти плачеш?

Відповіді він від мене не чує. Я продовжую рюмсати та сильніше втикаю обличчя в подушку.

- Ти чуєш? - допитується. - Адо?

- Все нормально, - ледь розбірливо кажу.

- Тоді чому нюні розпускаєш?

Починаю ще гіркіше ревіти, а Липовський мовчить.