Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Що я роблю? Чому влаштовую подібну сцену?

Намагаюся заспокоїтися. Відлипаю від подушки. Витираю долонями сльози, але досі схлипую. Хвилин п'ять відхожу від істерики, а Олександр досі поряд, а коли бачить, що зі мною можна говорити, то питає:

- І що це було?

- Я не знаю, - стинаю плечима.

- А якщо подумати? - забирає локони з мого обличчя та закладає за вухо.

- Усе нормально.

- Не вірю, а також не вчора народився. Якщо жінка реве та при цьому каже, що все добре, то це точно не так. А тому кажи прямо…

- Ні, все дійсно нормально… Я просто… Мене здивував твій подарунок, бо він дуже…

- Ти розревілася через якісь камінці? - уриває.

- Ти так багато чого подарував… А тому не треба більше.

- Адо, це мені вирішувати. Тому заспокойся та перестань плакати через дурниці.

- Вибач, - бурмочу.

- Не вибачайся, - встає. - Каву чи чай робити до булочок?

- То сінабони, - виправляю, шморгаючи носом.

- Нехай сінабони… Кава чи чай?

- Перше.

- Гаразд, - відповідає. - Йди вмийся, а я поставлю чайник.

Олександр зникає за дверима, а я встаю та також йду - прямую до ванної, де ліквідовую свій зіпсований макіяж. Змиваю водою та гелем для вмиванням розмазану туш. Тепер без косметики та зі заплаканими очима, що злегка червоні.

Повертаюся на кухню, де вже гріється чайник, а Олександр насипає в чашки мелену каву.

Я підходжу до нього, а він одразу шокує:

- І куди ти хотіла випроситися?

Мої нутрощі моментально холонуть. Покриваються кригою.

- Діана тебе питає, - пояснює та грізно додає. - Заглянь у свій смартфон.