Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Це був дивний день. Вони двічі снідали, і це справді було дивно, що трапеза в їдальні знову була накрита, і людей було багато. Також двічі пили чай: у капітана та після другого сніданку. І не зустрічалися на палубі. Відтоді, як тіло директора "Китайського театру" було оглянуто, а трикрапка між ними поставлена, леді Лавінія з вимушеною усмішкою сиділа між леді Алексою та леді Беллою, які ставилися до неї з побожною повагою, але вони не заміняли містера Едварда.

Під час другого чаювання вона відправилася до леді Рози та навіть не торкнулася солодощів.

— Чому сьогодні був такий довгий сніданок? — запитала Лавінія. — Я встигла поїсти у своїх апартаментах, випити чаю, а коли зайшла в їдальню, там було повно людей. — Не те щоб це питання її сильно хвилювало, але стало цікаво.

— Ах, багатьох господ сьогодні здолав сон. На вулиці така духота, знову буде дощ, — легко відмахнулася леді Роза.

Отже, відповідь була проста — усі підлаштовувалися під пасажирів першого та другого класу. Багато хто вже був не молодий, тож, звісно, судини голови у всіх реагували на погоду.

Вона вийшла на палубу й дивилася на небо, яке знову хмурилося, наче ось-ось мав розпочатися черговий зливний дощ. От усі й проспали, хоча поспішати тут було нікуди.

— Леді Фейрфекс! — Корабельна служниця, яка зазвичай не спускалася на палубу, стрімко бігла до неї.

— Так? — Лавінія озирнулася. Її волосся через сильний вітер і різкий поворот голови щільно обвилося навколо шиї та почало її душити. Вона зітхнула й спробувала відтягнути волосся пальцями. Поборовши частину, Лавінія залишила ці спроби.

— Містер Ллевеллін помер.

Лавінії багато разів доводилося бігати по кораблю, але вперше вона відчула такий жах, що навіть скинула туфлі та залишила їх на палубі.

Дошки під її босими ногами відчувалися теплими й слизькими, але в неї не було часу триматися за поручні. Прослизнувши на палубний рівень нижче, вона затарабанила у двері:

— Відчиніть! Негайно відчиніть! — Її голос тремтів, а крик був оглушливим і болісним. Легені стиснулися, відмовляючись приймати повітря, лише видихаючи, як її сукня без корсета — здута і позбавлена форми. — Відчиняйте! — Вона вдарила коліном у двері, але ті не піддалися.

Вихопивши шпильку з розпущеної зачіски, вона присіла навпочіпки перед замковою щілиною.

Але в цей момент двері відчинилися. Втративши рівновагу, Лавінія впала на коліна перед чоловічими ногами.

— Містер Ллевеллін?.. — повільно підводячи очі, схлипнула вона.

— Він спить, — це був м’який голос корабельного слуги каюти другого класу. — Пані, а ви..? — Він простягнув руку, пропонуючи допомогу.

— Леді Фейрфекс, — вона схопилася за нього й повільно встала, обтрусила сукню й шморгнула носом. — Я мушу його побачити, — вимогливо сказала Лавінія.

— Це не дуже гарне видовище для юної дами.

Тепер зрозуміло, як слуги майстерно відводили дружин від огляду тіл їхніх чоловіків. Це було делікатно й ненав’язливо, але швидко збивало з пантелику.

— Як я можу довіряти вашим словам?

— Ви побачите його, коли він прийде до тями, — пообіцяв він. Старий із ямочками на щоках виглядав так, ніби йому можна було довіряти.

Лавінія заперечливо похитала головою:

— Я змушена наполягати.

— Тоді почекайте, — слуга, не чекаючи її відповіді, залишив її саму й на деякий час зник у глибині каюти. — Проходьте, пані.

Містер Ллевеллін дихав. Його грудна клітка підіймалася, а потім опускалася. Його волосся було ретельно укладене, ніби він був на порозі смерті, а сановник наказав його вмити й причесати. Найстрашнішим був слід на шиї містера Едварда — синій і глибокий. Він справді встиг зазирнути в очі смерті.

Лавінія підійшла ближче, сіла на стілець біля ліжка й узяла його за руку:

— Що сталося?

— Думаю, на пана напали, — відповів слуга, тихо переступаючи з ноги на ногу.

Лавінія повернула голову до нього:

— Чому ви впевнені, що це не було його власним рішенням?

— Що ж, коли я прийшов, пан лежав на підлозі, намагаючись зняти з себе мотузку, але йому забракло сил, і, відкашлюючись кров’ю, він знепритомнів.

— Кров'ю? — Голос Лавінії був слабким.

Вона не чекала відповіді від слуги, не очікувала нічого від містера Ллевелліна. Якщо його мозок довго залишався без кисню, він міг більше ніколи не прокинутися. Відчуття глибокої втрати охопило її. Усі внутрішні органи стали маленькими й холодними, злипнувшись один з одним.

Вона відпустила руку містера Едварда й нахилилася всім тілом, торкнувшись губами його чола:

— На все воля Божа, — залишивши тонкий слід від свого бальзаму на його вологій шкірі.

Бувши так близько, вона побачила, як рухаються його очі за заплющеними повіками. Його сон був тривожним і страшним, але більше вона не могла нічого вдіяти, щоб його заспокоїти.

— Я повернуся пізніше й принесу настоянку, якою змащуватиму слід, — Лавінія не наказувала й не питала, вона просто заявляла.

Слуга покірно кивнув. Навіть якщо це вона душила його кілька годин тому, а тепер прикидалася безневинною вівцею, все ж таки зараз вона дбала про нього.

Лавінія повернулася після обіду й провела весь час біля ліжка містера Едварда, розводячи трави в тазу з теплою водою й протираючи йому шию. Деякий час слуга уважно спостерігав за нею, але врешті-решт вийшов, залишивши їх наодинці.

Серед слуг і команди на борту давно ходили чутки, породжуючи підозри, що ця пара, яка збожеволіла заради своєї любові, знаходила насолоду в мистецтві вбивства. Проте залишалося загадкою, чи ці жахливі діяння були рівномірно розділені між ними, чи тягар такого важкого гріха ніс хтось один.

Лавінія, сидячи біля ліжка постраждалого містера Ллевелліна, навіть не сумнівалася в тому, що це справа рук убивці. Зі слугою вона була обережною, частково підтримуючи думку про те, що вразливий пан міг спробувати самостійно піти з життя. Але його аргументи були куди вагомішими — очі, що бачили стан Едварда.