Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Леді Фейрфекс знову й знову кидала його уві сні. Раз за разом. Не відчуваючи провини.

— Леді…! — Він весь час кликав її, простягаючи руки, але зашморг лише тугіше затягувався на його шиї. І це було надто реалістично.

Едвард розплющив очі, не усвідомлюючи, що намагається ловити ротом повітря, яке не проходило в легені.

Темна фігура, з повністю закритим обличчям, затягувала морський вузол прямо на його горлі.

— …! — Він хмурився, червонів, намагався кричати, але жили на шиї лише сильніше випиналися.

Сльози бризнули з його очей, вільно стікаючи з куточків по скронях, гарячими струмками потрапляючи у вуха. Він бачив лише стелю й плями, створені його запаленим уявленням.

Можливо, саме воно, уявлення, й винне в тому, що він вигадав для себе роман із леді Фейрфекс.

Побачивши, що він отямився, невідомий здригнувся й випустив мотузку з рук. Чорні кола плавали перед очима Едварда, тож коли він упав із ліжка, двері вже грюкнули, і злочинець зник.

— Кха! Кха! Кха! — Сидячи навколішках у каюті, він кашляв, тремтячими, вологими руками намагаючись розплутати вузол, що душив його шию. — Кхе! Кхе! — Але кашель лише посилювався. Легені горіли. Свідомість була розмитою, і все перед очима пливло.

Перш ніж він упав на бік, він помітив кілька крапельок крові, що вилетіли з його рота.

Він подивився в очі смерті, хоча вбивця вже втік. Чи був він отруєний? Едвард і сам не знав.

— Пане, — його корабельний слуга лаяв його, коли свідомість повернулася. — Як ви могли допустити таку недбалість? Якщо ви помрете, з ким залишиться пані?

Ні живий, ні мертвий, блідий і знесилений, із синьою смугою на шиї — гербом пережитого страху, він лежав на ліжку, як порцелянова лялька: з гладко зачесаним волоссям, рішенням слуги, й руками поверх ковдри.

— Пані в мені не потребує, — його голос був сиплим і слабким, але, на щастя, він уже міг говорити. Едвард не ділився своїми почуттями зі слугою, але весь корабель потай називав їх парою. Почуття Едварда до леді Фейрфекс були очевидні, а от вона була сама собі на умі — містична жінка.
— Ще як потребує. Коли почула новини, не знаходила собі місця, — це був старший слуга з м’якою усмішкою і ямочками на щоках.
— Сподівалася провести розтин трупа? — А ось сьогодні Едвард був цинічним.

Чоловік засмутився, але постарався цього не показати, подав Едварду вологий рушник, щоб промокнути пітний лоб.

Після страху завжди настає лихоманка. І цей раз не був винятком. Кілька годин покаліченої дрімоти, у якій леді Лавінія прощалася з ним назавжди, а потім, із диким сміхом, накидала мотузку на його шию.

— Не буду з тобою. І ніхто не буде! — Гомерично сміялася вона, знову і знову мучачи його.

Едвард розплющив очі. Його шиї торкнулися.

— Не чіпай мене! — Перелякано стиснувшись, вигукнув він, ще не до кінця прийшовши до тями й розплющивши очі. Все його тіло билося в дрібному тремтінні. Перекотившись на інший край ліжка, він нарешті подивився на людину з іншого боку.

Леді Лавінія застигла, тримаючи в руках накрохмалену серветку, змочену якоюсь рідиною. Вона виглядала стривоженою:

— Містер Ллевеллін… мені шкода, — прошепотіла вона, відкладаючи серветку вбік.
— Леді Фейрфекс… — Його голос знову осів.

Вона опустила голову, і тепер він бачив тільки її оголені плечі й маківку з розпатланою зачіскою. Прямо з його душі хлинули сльози.

— Нам пора плакати? — Шморгнувши носом, запитав він.
— Вам пора плакати, — Лавінія підняла на нього вологі очі й витерла непрохану сльозу тильною стороною руки. — І мені шкода, що цей час настав.

Вони не могли подивитися одне одному в очі. Дивно, але тим, що їх роз’єднало, були вони самі, а тим, що змусило знову прийти одне до одного, було третє обличчя.

— Це можна використати, — великим пальцем провівши під очима, сказав Едвард.
— Ні, — сухо відповіла Лавінія.
— Я ж навіть не висловив свою ідею, — його брови спохмурніли, але знову випросталися.

Лавінія провела рукою між ними:

— Думаю, між нами виникло якесь взаєморозуміння. Ми обидва хочемо одного й того ж, але чи не занадто велика жертва?

— Ми вже втягнулися в це. І, гадаю, — він повільно підвівся з ліжка й підійшов до завіски, відсуваючи її, впускаючи слабке вечірнє світло — він пролежав у забутті пів дня. — Поки небо теж сумне, ми можемо спробувати скласти план.

Блискавка освітила небосхил аж до обрію. За мить почувся зловісний гуркіт грому. Лавінія пискнула й закрила вуха руками.

Вона пережила хвилю, яка ледь не змела її з корабля, поховавши на дні протоки, але злякалася блискавки, у світлі якої краще побачила слід від смертельної мотузки, яку туго затягували на його шиї.

— Чому б нам не переночувати в трапезній? — пробурмотіла вона.