Право на другий шанс - Тая Смоленська
Незвично чути в ліжку поряд з собою чуже дихання. Повний місяць освітлює кімнату і я чітко бачу силует чоловіка. Артем спить, розкинувши руки по сторонам. Час від часу сопе, чим мене досі страшенно дратує.
Я тягнуся рукою до його обличчя. Майже невагомо пальцями проводжу по колючій щоці, підборіддю. Окреслюю контур губ, а потім розсердившись на себе, відвертаюся в інший від нього бік, закриваю очі і намагаюся заснути.
Мій сон тривожний і неспокійний. Близькість Артема, жар його шкіри - не дають повністю розслабитися. Почуття неправильності не залишає мене. Я картаю себе за цю слабкість, але нічого з собою не можу вдіяти. Це кохання до нього немов хвороба. Невиліковна. То в гострій формі, то переходить в хроніку. Єдині ліки - розірвати всі зв'язки і полетіти на інший край світу. Інакше час від часу мене буде тягнути до нього, щоб побачити хоч раз. І тепер я точно впевнена, що і сам він не зможе зникнути назавжди.
Коли рано вранці відкриваю очі, то не відразу згадую про те, що в спальні не одна. Потягуюся, стримуючи в собі позіхання, і завмираю, помітивши фігуру чоловіка поруч з дитячим ліжечком.
Артем уже одягнений. Стоїть до мене спиною, сховавши руки в кишенях. Його поза виглядає напруженою. Він навіть не чує шурхіт ковдри і простирадла піді мною.
- Що ти робиш? - злякано запитую я, боячись що Артем здогадається про своє батьківство. Або ж вже знає.Чому він так розглядає дочку?
Мене паралізує страх і накриває паніка.
- Послухай, Поліна, - повертається до мене обличчям Артем і від його тону я вся напружуюся. - Я хочу поговорити з тобою про одну серйозну річ і дещо запропонувати. Тільки давай відразу домовимося - без сварок, криків і істерик. Давай поспілкуємося як дорослі люди і припинимо вже ходити навколо.
До горла підступила нудота. Я вчепилася руками в ковдру, напружено вдивляючись в обличчя колишнього чоловіка, намагаючись вгадати його слова.
- Говори, - мій голос звучить хрипко і тихо.
Я починаю шкодувати про те, що впустила його в своє життя занадто близько.
Мене трясе від нервового напруження.
Артем кидає короткий погляд на сплячу в ліжечку дочку, потім робить кілька кроків до мене. Підтискає губи, дивиться якось дивно.
- Я ніколи не говорив тобі, - він робить глибокий вдих, немов збирається з думками, - я безплідний.
Хвилинна пауза, після якої з мого горла зривається смішок. Мені хочеться крикнути якого біса він несе. Прямий доказ його брехні зараз солодко спить з плюшевим зайчиком. Що це за ігри такі?
- Це жарт? - нарешті можу щось сказати. Стежу за кожним його рухом.
- Я не зміг зізнатися тобі під час шлюбу. Думав, пролікуюся кілька місяців і щось та вийде. Але минув рік, другий, третій, а лікування так і не дало результатів.
- Ти хочеш сказати, що поки я сходила з розуму, ревіла ночами, відвідувала лікарів, пила вітаміни і гормональні препарати, весь цей час причина була в тобі? - не можу повірити в те, що він тільки що сказав.
Мене повільно починає накривати.
Артем не відповідає, лише винувато тупить погляд. Його обличчя кривиться. Чи то від правди, чи то від злості на самого себе.
- Не можу повірити що ти так вчинив зі мною! - Шиплю я, вже не боячись розбудити дочку.
- А уяви себе на моєму місці. Які б у тебе думки виникли в такій ситуації? Що ти неповноцінна жінка, що рано чи пізно я від тебе піду бо ти не здатна народити мені дитину, правда ж? А тепер зрозумій мене! Я розумів, що ти жінка, а кожна жінка хоче дитину. Я знав, що дізнайся ти про моє безпліддя, відразу ж втратиш в усе віру і знайдеш іншого. Або ж почнеш пропонувати усиновити дитину, зробити ЕКО з донорською спермою. Мені просто не вистачало духу зізнатся! І я весь цей час заради нас не припиняв лікування!
- Ну, звичайно, а так я багато років вважала себе неповноцінною і була нещасною. Поки ти свою гордість ущемлену задовольняв, дозволяючи мені так думати.
Артем кидає в мене злий погляд.
- Не перекручуй, Поліна. Тим більше ніхто з лікарів не говорив що проблема в тобі. Я завів цю розмову не для того щоб ми зараз сварку почали. Прошу, почуй мене, - дивиться на мене благально і вперше я помічаю в його погляді біль.
- А для чого тоді? - прочищаю горло і з побоюванням питаю я.
Артем зволікає. Міряє кроками кімнату, невпевнено дивлячись то в мою сторону, то на дитяче ліжечко.
- Я пропоную відновити наші стосунки. Мене тягне до тебе, тебе до мене. І не заперечуй цього, - кидаю попереджаючий погляд в мою сторону. - Можливо, це навіть на краще, що ти зустріла іншого чоловіка і народила від нього. Тепер у тебе є дочка і ти спокійна. Я готовий удочерити її, прийняти як власну дитину. Я хочу повноцінну сім'ю. З тобою.
- Про що ти? - з подивом дивлюся на нього, забуваючи на якийсь час про своє обурення щодо його брехні. - У тебе дружина є.
- Я розлучуся, за це не хвилюйся. Я ж казав уже. У мене з нею ніколи не було сім'ї, тільки тебе я бачу поруч із собою в ролі дружини. Дай нам другий шанс, Полін.
Слова застрягають в горлі. Думки плутаються. Здавалося б, ось він момент - коли я можу розповісти про дочку. Мені буде що протиставити йому у відповідь на скандал про те, що я приховувала від нього дитину. Моє знання про його зраду зараз як не можна до речі мене може врятувати.
Картинки минулого крутяться перед очима і мені стає нестерпно боляче. Чому з Артемом так? Чому не можна бути просто щасливими? Обов'язково повинна бути біль. Безмежна. Всеохоплююча. І розчарування.
Все що я зараз можу - моргати і дивитися на нього, намагаючись зрозуміти чи серйозно він.
- Тобі ж було добре цієї ночі? - підходить до мене зовсім близько.
Я затримую дихання, збираюся з силами щоб розповісти про дочку, але в цей момент на тумбочці оживає його телефон. Від одного імені абонента мене починає трясти від люті.
Артем реагує миттєво. Збиває дзвінок і відключає телефон. Винувато дивиться на мене. Але я вже встигла побачити все, що було потрібно.
- Поговоримо щодо цього всього, коли принесеш мені папери на розлучення, - вимовляю впевнено і холодно.
Все ж обіцяти Артем може все що завгодно, а потім скаже що розлучення затягнулося, збреше раз, другий. Я хочу бути впевненою що він повністю мій. І звичайно ж не збираюся ось так відразу, після декількох слів, погоджуватися на його умови. Не для того я вибудовувала заново своє життя, щоб повернутися до того що було.
Зараз я зовсім інша людина. І йому для початку доведеться дізнатися мене нову, навчитися рахуватися з моєю думкою і поважати його. Тому що у дочки повинна бути повноцінна сім'я, де батьки живуть в любові і розумінні. А не сваряться по кожній дрібниці, розходяться, сходяться, доводять один одного до істерик. Для Ані я хочу спокійного життя, атмосферу впевненості в тому, що її люблять.
