Право на другий шанс - Тая Смоленська
- Що ти тут робиш? - впоравшись із хвилюванням запитую я, пильно розглядаючи чоловіка.
Інтуїтивно подаюся назад, щоб збільшити між нами відстань, тому що ще кілька сантиметрів і ми впечатаємося один в одного.
- Приїхав подивитися як ви тут, - він знизує плечима, але не відходить.
Я опиняюся затиснутою між кухонним гарнітуром і його тілом.
Я відчуваю жар, який від нього виходить. Відчуваю його м'ятне дихання і аромат туалетної води, що паморочить мені голову. Він немов готувався заздалегідь до цієї зустрічі.
- Уже пізно, - не знаю до чого вимовляю це. Можливо, натякаю на те, що йому не варто було приїжджати. Або ж що мені пора лягати спати і немає часу на розмови з ним.
- Де дочка? - не відриваючи погляду від мене питає він і мої колінки починають тремтіти, а долоні потіти.
Тому що я здогадуюся що піде за моєю відповіддю.
Він не просто так сюди приїхав. Його з'їдає бажання доторкнутися до мене, переконатися що минула наша близькість не була фантазією. Або ж я просто занадто багато надаю цьому значення і насправді йому просто захотілося урізноманітнити зі мною своє подружнє життя.
- Спить давно, - майже пошепки відповідаю я.
- Добре, - видихає він і не рухається.
Так і стоїмо, завмерши один навпроти одного, не в силах поворухнутися і зробити крок назустріч першими.
Я - тому що не впевнена, що все це правильно .Я тікала від нього не для того щоб через кілька років ось так просто здатися. Він же - з невідомих мені причин. Навряд чи він втратив раптом рішучість і сміливість.
- Сумувала, Поль? - м'яким голосом несподівано запитує він і тягнеться до мене.
Він проводить носом по моїй щоці, лоскочучи шкіру. Я боюся навіть дихати. У грудях стає жарко. Несподівано ловлю себе на тому, що незважаючи на ненависть до Артема, все ще реагую на його ласки, як би мені не хотілося цього заперечувати.
Внизу живота вже клубочиться знайома тяжкість, тріпочуть метелики.
Я не рухаюся, борюся з собою. Наказую негайно припинити це, відсторонитися від Артема, сказати що минулий раз був помилкою і піти до себе.
Але, господи, як же це складно.
Особливо тоді, коли твоє тіло реагує лише на одного чоловіка в світі настільки гостро. Незалежно від того хороший він чи поганий, вірний або зрадник, а все всередині буквально сигналить про те, що ось він, перед тобою. Не чини опір. Візьми те, що тобі належить і насолодися цією миттю.
Я не чиню опір, коли його долоні торкаються моїх стегон, але Артем розуміє що це тимчасово. Він не дає мені остаточно передумати і втекти.
Артем різко накриває мій рот поцілунком. Жорстким, з нотками гіркоти і відчаю. Я гублюся в першу мить, але на свій сором підкоряюся йому.
Ми жадібно цілуємося, забувши про все на світі, до тих пір, поки в легенях не закінчується повітря, а щетина колишнього чоловіка не роздряпала до болю мені підборіддя.
Я зариваються пальцями в його волосся, самим ганебним чином стогону від насолоди прямо в його рот і злегка прикушую його язик у відповідь.
Артем розриває наш поцілунок першим, розгортає мене обличчям до стільниці, змушуючи спертися на неї долонями, попутно розстібаючи гудзик на моїх джинсах.
Я здаюся, повністю зазнавши поразки.
Я часто дихаю, чекаючи, що ж далі. Не до речі згадую, що в будинку ми не одні.
- Стривай, - зупиняю його, намагаючись викрутитися з його рук.
- Тільки не кажи що передумала, Поль, - важко дихає мені на вухо. - Не відпущу. Не можу, - вдавлює мене ще сильніше в своє тіло.
- Нас можуть побачити, - мій голос тремтить від бажання і напруги.
- Сюди ніхто не увійде, не бійся.
Це так неправильно, але так солодко.
Я більше не контролюю ні своє тіло, ні розум, все моє єство зосереджено на теплі внизу живота, на рухах чоловіка. Ми обидва на межі і я розумію що ніхто з нас не протримається довго.
Я відчуваю як розриваюся на атоми і з криком розчиняюся в насолоді. Ноги більше не тримають мене.
Ми обидва важко дихаємо і не вимовляємо ні слова. Насолода настільки сильна, що в очах досі танцюють чорні цятки.
І ось, коли дике бажання проходить, а самоконтроль і ясний розум повертаються, я нарешті-то розумію що наробила.
- Тільки нічого не говори, Поль. Краще промовч зараз, - немов відчувши мою зміну, вимовляє Артем. - Пішли в спальню.
Він відсторонюється від мене і допомагає піднятися. Поправляє на мені одяг, потім одягається сам. Я весь цей час намагаюся не дивитися в його очі. Тому що боюся що якщо він зловить мій погляд то все дізнається. Як сумувала за ним, як не вистачало мені його вночі, як ненавиділа його за те що змусив відчувати себе самотньою і скільки виплакала через нього сліз.
Він бере мене за руку і тягне до спальні. Тихо відчиняє двері, щоб не розбудити дочку. У світлі бра розстеляє ліжко, починає роздягатися. Я беру ночнушку з комода, повертаюся до нього спиною, переодягаючись. Не наважуюся лягти до нього. Не хочу я цього. Чому він просто не може зараз піти і залишити мене одну.
- Лягай, Поліна, - з натиском каже він, його голос далекий від дружнього. - Я завтра поговорити з тобою хочу. На непросту тему, тому давай сьогодні не сваритися. Прошу, - останнє слово він вимовляє м'яко, немов і справді просить мене.
- Добре, - погоджуюсь я, тому що мені теж є що йому сказати.
Завтра.
Це буде завтра. А сьогодні я зроблю вигляд, що нічого не відбувається. І що Артем не одружений на іншій, а я не втекла від нього три роки тому. Я ж можу дозволити собі цю маленьку слабкість? Відчути його запах в ліжку, прокинутися вранці, а він поруч. Відчути себе знову дружиною ...
