Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– Ні про що, – наблизився він, дивлячись мені в очі. А я жадібно оглядала шию, що виднілася з полотняної сорочки, частину грудей, вишукуючи сліди поранень.

Тонкі рожеві плями молодої шкіри затягли жахливі рани, але мені було страшно, здавалося, один незграбний дотик може все повернути назад.

– Вважаєш... там поселять Грегорі? – уточнила, обережно торкнувшись пальцями шиї.

– Безумовно, – знизав Еллінге плечима, ніби це само собою зрозуміло.

Сковзнув долонями по моїй спині, притиснув до себе за талію. І раптом шепнув, нахилившись:

– Ніатарі...

Слово лагідно ковзнуло по губах, пробираючись глибоко в душу. Розбіглося мурашками по плечах та спині.

З відчутним небажанням чоловік випустив мене з рук. Підійшов до дверей. Опустив важку клямку. Підхопив мою сумку і рушив до сусідньої кімнати – спальні.

Залишивши сумку біля шафи, уважно обійшов оброблені візерунком із малахіту стіни по периметру.

– Таємний хід, – хмикнув в одному місці навпроти ліжка.

Склав руки. Долоні засяяли синім світінням, що плавно переходило у срібло. На стіні спалахнув візерунок, який нагадував ті самі символи, що й на Драххані. Вони розгорілися, а потім плавно розбіглися, окреслюючи прямокутник потайних дверей. І застигли там, наче опечатавши її за контуром.

– Це щоб ніхто не увійшов без твого відома? – усміхнулася я.

– Звичайно, – відповів він.

Хотілося ще про дещо запитати... Але в цей момент я, до того спостерігаючи виключно за діями чоловіка, виявила ванну. І пропала.

Боже, як давно я мріяла нормально помитися! Звичайно, ванна не була схожа на шикарну скляну в будинку Сольгарда, але навіть глибока малахітова чаша в підлозі підняла мій настрій вище небес!

Рушники знайшлися в шафі, і, ледь дочекавшись, коли чаша наповниться, я відразу зайняла її.

У теплій воді, з м'якою ароматною піною нарешті відчула, що більш-менш можу примиритися з тим, що відбувається. Хоча це все мені так само залишалося не зовсім ясним.

Навряд чи храмовники бігли від когось, окрім драххів. Тоді чому драххи їх не наздогнали? Чому вони поселили нас тут, а не кинули, скажімо, Намісника у в'язницю? Планують проводити переговори? Готують якийсь «сюрприз»?

У голові бродили невиразні припущення. Але всі вони розпорошилися, коли завчасно опущена на двері ванної клямка засяяла срібним світлом і почала повільно підніматися.

Насторожившись, я втиснулася в півколо стіни: тут було досить глибоко, щоб стояти, але лягти не вийшло б. І насторожено дивилася на двері, які Еллінге відчинив без видимих зусиль. І увійшов до мене – оголений, лише з рушником довкола стегон. Наблизився, не зводячи з мене погляду.

Уважного. Мерехтливого. Такого, що одразу згадалося все, чому завадив ритуал і чудовисько Хаосу.

Зізнатися, я сподівалася... не знаю, на що. Що він ще не до кінця зцілився? Що злий і не схоче більше залишатися моїм чоловіком? Що... не стане спокушати мене тут, де я не зможу завагітніти? Адже йому спадкоємець потрібен?

Але, спростовуючи всі ці невиразні надії, Сольгард недбало скинув рушник на дерев'яний шезлонг, що стояв тут же, і повільно, впевнено заліз до мене у ванну.

Ближче. Ще ближче. Я дивилася в сині очі з вертикальними зіницями, всередині яких грало ртутно-срібне полум'я. Не в змозі відвести погляд, щось сказати. Всі заперечення зникли, поступаючись місцем лише одній думці.

Я ж не завагітнію. А він такий... такий...

Сольгард торкнувся моєї щоки, провів пальцем по губах. Взяв руку, на якій колись красувалася обручка. Ковзнув по ній поглядом, доторкнувся губами до кінчиків пальців.

Мої долоні мимоволі провели по плечах, грудях, твердому животі з чіткими м'язами преса. Окреслили сліди від ран на шиї. Торкнулися білих візерунків на обличчі, поперек лоба, грудей. Очі ковзнули нижче, до стегон.

Поморщившись, Еллінге на мить завмер – і візерунки зникли, наче й не було нічого!

На межі свідомості промайнула думка, як це сприйняв би Фербонн, але чоловік не дав їй затриматися.

– Більше я тебе з ванни не відпущу... – обволікаючий шепіт пробрав, груди і низ живота напружилися, налилися неясним передчуттям. Куточок його губ ковзнув угору в легкій усмішці, яка мені чомусь нестерпно подобалася.

Руки зімкнулися на моїй талії. Опустилися під стегна, погладжуючи, підхоплюючи. Сольгард підняв мене, утискаючи в малахітову стінку, і м'яко розсунув мої ноги.

Проклав доріжку поцілунків від кінчиків губ, по шиї до грудей. Пальці ласкаво окреслили живіт, опускаючись нижче, туди, де все напружилося в очікуванні.

Світло падало через тонку штору у високе вікно. Я дивилася на чоловіка, вперше усвідомлюючи, наскільки він гарний. Наскільки мені подобаються сильні руки, різкі вилиці, навіть очі з лякаючими зіницями, які час від часу застеляє чорнота.

Ніжний, м'який дотик будив у глибині щось незнайоме, чарівне. Усвідомлення, що я не зможу завагітніти тут, вигнало страх, і на поверхню вирвалося щось бурхливе, сильне, яскраве. Піддавшись пориву, я охопила чоловіка ногами, жадібно прочинила рота, ловлячи гарячі, обпалюючі поцілунки.

Мені подобалося, як він дивиться на мене. Як пестить поглядом і губами обличчя, шию, груди. Що бачить найпотаємніше, сокровенне. Подобалось відчувати нескінченне чоловіче бажання та відповідати йому, віддаючись. Сплітатися в єдиному пориві, відкриватися назустріч наполегливим ласкам. Відчувати в собі його силу і бачити погляд, яким він дивиться на мене.

Ніхто ніколи так на мене не дивився! Така суміш пристрасті, радості, передсмаку і ніжності, що голова паморочилася, несучи мене у світ чуттєвих насолод.

Він ніби втратив голову, забув про все на світі – і я теж забула, всі зайві думки вилетіли геть, розвіялися, не відволікаючи, не заважаючи.

Повільно, наполегливо, впевнено Сольгард зводив мене на пік, наповнював собою, своєю силою, щоб вилитися різким виплеском насолоди.