Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

А всередині нас чекав чудовий палац, гідний королів. Декілька крил, широкі вікна, високі шпилі – наче за укріпленими бастіонами спеціально створили приємне та комфортне місце для життя.

Нас зустрічали храмовники у таких самих плащах, глибоко накинутих на обличчя. Їх тут було чимало – дехто крутив лебідку з добре змащеними, навіть не рипнувшими ланцюгами, поки ворота піднімалися і опускалися. Інші прийняли наших коней. Треті повели по кімнатах.

Декілька зупинилися біля майстра Фербонна та лорда Марака, але до нас наблизився Картер.

– Ух ти! Я й сам ще тут не бував, – з палаючими очима повідомив брат, покосившись у бік незворушного Еллінге.

– Будь ласка, пройдімо за мною, – промовив один з тих, хто зустрічав, підхопивши мою сумку.

Після більш ніж стиснених умов храму в Мабарі я буквально вдихнула на повні груди, коли нас завели в просторі апартаменти на другому поверсі правого крила.

– Ваші кімнати поряд, – повідомив храмовник Картеру, вказавши на стіну.

– А там хто? – поцікавився Сольгард, махнувши рукою до сусідньої.

– Все, що буде потрібно, вам повідомлять, – храмовник трохи вклонився, уводячі брата далі.

– Я й так здогадуюсь, – похмуро кинув їм услід Еллінге.

– Про що ти? – не зрозуміла я.