Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Мене трясло, трясло. Плече саднило.

Але синя, іскриста луска дракона виявилася теплою, дивно м'якою. Він так обернувся навколо мене, обхопивши всіма чотирма лапами, і ще вклав на одне крило і другим прикрив... Що раптом зробилося тепло та затишно.

Несподівано для самої себе я задрімала. Вперше за весь час у Храмі Мабара виникло дивне відчуття, ніби я нарешті в безпеці.

Прокинулася від певного фізичного дискомфорту.

Смолоскипи все ще горіли – чи, може, хтось їх встиг поміняти. Піднялася, спробувала обережно вибратися з гігантських лапищ.

Дракон дряпнув по підлозі кігтями. Розплющив очі. Такі ж сині, як у людській іпостасі. З величезними вертикальними зіницями.

Піднявшись, я опинилася нос до носа з гігантською мордою. Суворий, вимогливий погляд...

– Я повернуся, – пообіцяла, сподіваючись, що він не згрібатиме мене назад. Трохи зачекала й додала: – Я швидко.

Дракон промовчав. Повільно рушила до виходу. Він не став хапати та утримувати.

Я дійсно поспішала. Пощастило: у коридорі ніхто не зустрівся, не став зупиняти. Розмірковуючи по дорозі назад, чи заглянути до Картера, чи збігати в трапезну, я на кілька миттєвостей забарилася.

– Іві! – брат сам позначився наприкінці коридору разом зі своїм новим другом-блондином. – Тобі вдалося втекти? Він спить?

– Я... відпросилася.

– Тобі небезпечно тут залишатися. Я зібрав твої речі, йдемо...

– Ні, Картере, ти що! Якщо я не повернуся, Еллінге розвалить увесь Храм!

– Ну, це ми ще подивимося, – насупився брат, уперто стиснувши губи. – Храм будували на віки. Маги теж зміцнювали. Краще поспішай. Грегорі проводить тебе...

– Грегорі? – підняла я брову. – Я так і не зрозуміла, що він робив уночі в моїй кімнаті!

– Це був не я!

Дійсно, той зник. Розчинився. Люди не зникають. Навіть маги. Або маги все ж таки можуть те, чого не вміють прості смертні?

– Хтось скористався моєю зовнішністю, – блондин відверто глянув у мої очі, ніби закликаючи перевірити, що не бреше.

Брат кинув на нього похмурий погляд. Відповів рішуче:

– Тоді я сам відвезу тебе.

– Ти з'ясував, що відбувається? Ти казав про удар, якого ви збираєтесь завдати... Що в Інемарі?

– Загін паладинів шукає Намісника. Іві, сьогодні зал має бути вільним. Спробуй... умовити Еллінге піти.

– Як ти собі це уявляєш? І навіщо вам зал?

Картер зам'явся, і я несподівано зрозуміла:

– Знову чиєсь весілля? Так?

Він промовчав, але раптом відповів Грегорі:

– Так, Іві. Ми розраховуємо врятувати ще одну ніатарі.

– А нареченого їй теж підібрали? – дошкульно хмикнула я.

– Вона зможе вибрати сама, – дуже серйозно озвався зеленоокий.

– Але ж її чоловік... помре! Ви розумієте це?

– Вони вбивають нас. Ми вбиваємо їх. Це війна на виживання, Іві, – похмуро відгукнувся брат.

– Ви казали, що у драконячій іпостасі вони не визнають навіть ніатарі, але Еллінге...

– Це дивно. Храмовники самі збентежені, – погодився брат. – Тож тебе й просять. Подумай про інших дівчат. Допоможи їм.

– Я... спробую, – сказала. – Але...

Як, ось як я маю просити Еллінге звільнити зал, щоб сприяти вбивству одного з драххів? А з іншого боку, не кожен погодиться чекати, і, можливо, для ніатарі сьогодні єдиний шанс вирватися з лап смерті.

Тряснувши волоссям, я схопилася за голову. Як же важко вибирати, коли вибір – такий!

– Принесіть нам їжу, – попросила, повертаючись до сходів.

Дракон, як і раніше, лежав на підлозі, згорнувшись синім клубком. Розплющив очі і одразу ж заплющив.

Я обережно пробралася на своє містечко. Поклала голову на лапу. Він дбайливо вкрив мене крилом.

Чулося, як стукає жилка, як усередині гігантського тіла шумить кров, працює серце.

З'явився Картер з підносом, заставленим їжею – одразу видно, що розраховував не тільки на мене, а й на великого звіра, який теж цілком міг зголодніти. Великі шматки м'яса, величезна піала з водою, кілька буханок хліба.

Не знаю, чи їдять це дракони, храмовникам видніше. Навряд чи йому вистачило б наїстися, але хоч голод угамувати.

Еллінге розплющив око, видав глухий попереджувальний звук, але заперечувати не став.

Картер залишив нам тацю, кинув на мене багатозначний погляд і вийшов.

Поки я їла, дракон мовчав, тільки гучно, важко дихав. Сам до їжі не доторкнувся.

– Ти спиш? – запитала я. Еллінге не відповів.

Якийсь час я лежала поряд, розмірковуючи про те, що відбувається.

Може, це справді шанс? Звільнитися від загарбників, очистити Ерсе від монстрів? Якщо вже з ними впораємося, то і від Хаосу якось відбудемося. Зрештою, просто не відкриватимемо йому шлях...

– Пробач, – пробурмотіла, погладивши лапу. – Я справді думала, що ці візерунки захистять людей. Мені й на думку не спало, що вони не дозволять тобі зцілитися. Але... ви самі винні, що загнали нас у таку ситуацію. Авжеж, ми хочемо вижити! Чоловіки хочуть захистити своїх жінок. Я не уявляю, просто не уявляю, що робити.

Дракон мовчав. Я довго розповідала про те, що думаю, що відчуваю. Чи то сподіваючись бути почутою, чи навпаки, ні.

Потім дрімала в кільці теплих лап дракона. Пару разів прокидалася, виходила розім'ятись. Дракон незмінно розплющував око – уважно, вимогливо. Я незмінно обіцяла, що повернусь.

День невблаганно хилився до вечора, змушуючи дедалі більше думати про те, що десь зараз відбувається весілля чергового драхха з ніатарі. Я кілька разів хотіла про це заговорити, і не наважувалася.

Одного разу повернувшись, виявила, що дракон з'їв усе, що залишилося на підносі. Це втішило: він набирався сил. Картер ще двічі заносив їжу – сніданок та обід. Після обіду я навіть вибралася на поверхню: залишати дракона було не так страшно, як пораненого чоловіка. А кілька днів у підвалах без повітря змушували мене задихатися.

Прохолодний день оповила сіра, вогка пелена дощу. Я трохи потопталася біля порога, щулячись і оглядаючи розмиті вогні Мабара – Храм стояв трохи осторонь міста.