Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Шурхіт лунав з боку дверей. Погано розуміючи спросоння, де я і що відбувається, спробувала озирнутися. Лампа, яку залишала на кутовій поличці над ліжком, чомусь згасла. Візерунки тьмяно, ледь вловимо мерехтіли по стінах. У вікно не було видно навіть зірок.

Так і не зрозуміла, чи відчинялися двері. Але прямо між ліжками позначилася темна постать. Чоловіча.

Татуювання запульсувало, починаючи пекти. Еллінге видав якийсь низький звук, суміш стогіна з гарчанням.

Чоловік на мить озирнувся, здійнялися пасма волосся. Блиснули нелюдським світлом очі.

Здавалося, я впізнала його. Декілька миттєвостей вдивлялася, намагаючись зорієнтуватися. Страх сковував тіло.

Чоловік нахилився над Еллінге.

– Грегорі? – не витримала я. – Що відбувається?

Знову озирнувшись, той люто блиснув очима. Переді мною була точно не людина. Його руки зімкнулися на шиї Сольгарда. Рот відкрився, видавши щось страшне, нечленороздільне.

– Відійди від нього! – крикнула я, схоплюючись. – Картере! – покликала щосили, сподіваючись, що брат почує.

Чоловік і не подумав слухатись, продовжуючи стискати шию Еллінге!

На очі потрапив водяний блиск, і я схопила дерев'яне відро. Ледве відірвала від підлоги, розплескуючи. Щосили приклала спочатку по ногах, під коліна. А потім – проливши неабияку частину – по голові.

Нічний гість похитнувся, випустив шию мого чоловіка. Розвернувся, обкотивши такою ненавистю, що я ледве не впала.

Цієї миті візерунки на стінах раптом спалахнули, яскраво освітлюючи простір. Заворушилися, наче стікаючись до голови Сольгарда, перебудовуючись у якийсь зовсім інший малюнок.

Сам чоловік несподівано підвівся, сів у ліжку. Впіймав мій погляд – уважно, випровобуюче. Підвівся.

Я хотіла зупинити, але знак над його головою загорівся, роздмухуючись. Грегорі – чи не Грегорі, він був схожий і не схожий одночасно – кинувся до Еллінге. Розмахнувшись, я вдарила відром утретє.

Воно пройшло крізь фігуру. Незваний гість різко, зненацька розчинився, втрачаючи риси, зникаючи.

Я кинулася до лампи, увімкнула її. Масла цілком вистачало, не уявляю, від чого вона згасла?

Повернулась до Еллінге, ледь не посковзнувшись у калюжі:

– Лягай!

– Відійди! – ринув чоловік, повністю покриваючись візерунком Прада, що почав світитися. Моє татуювання загорілося сріблом, замерехтіло в такт.

– Еллінге... – хотіла сказати, що в нього ще недостатньо сил, заспокоїти, але він так глянув – я замовкла. Осіклася.

– Навіщо... ця... погань?! – чоловік розправив плечі.

Візерунки на могутніх грудях, плечах, животі продовжували розгоратися, рухатися, ніби підпорядковуючи собі малюнок на стіні, змушуючи його ворушитися в такт. Як і мій власний.

– Майстер сказав... щоб ти не обернувся.

– Невже? – його обличчя скривилося похмурою усмішкою.

– Тут люди... – спробувала виправдатися я. – А ти...

– Люди?! Я казав тобі... що рани... залікую... в драконячій... іпостасі!

Він різко видихнув, і навколо ніби щось лопнуло. Залишений Фербонном Зуврієм знак розірвався і миттєво згас, а слідом зникла і решта візерунка.

Елінге продовжував стояти, важко дихаючи. Дивлячись на мене гнівно, люто:

– А ви... відрізали всю енергію!

– Я не знала!

Так, справді, казав... але я не подумала, не співвіднесла! А ось храмовник?

Двері розчинилися, не даючи зібратися з думками. До нас увірвався Картер. Обличчя перекошене, погляд полум'яний:

– Іві! Що трапилося?

– Грегорі! Намагався його вбити!

– Я? – ззаду брата промайнуло здивоване обличчя блондина.

Елінге загарчав, ступив уперед. Окинув усіх поглядом, немов оцінюючи позиції, ухвалюючи рішення.

Раптом ухопив мене за руку і кинувся прямо на них, змусивши брата з блондином потіснитися.

– Дх'єре Сольгарде! – покликав Картер.

– З дороги! – рикнув чоловік.

– Відпустіть Іві!

– Моя! – він ще міцніше стиснув моє зап'ястя. Підняв другу руку.

На шкірі з'явилися сині прожилки, що дуже нагадували лусочки. Зіниці в очах витяглися вертикально, по тілу знову ковзнула в'язь візерунків.

Легкий на вигляд жест, навіть без дотику – і брат із блондином вилетіли з кімнати, врізавшись у протилежну стіну коридору.

– Елінге! – вигукнула я, побачивши, як його рука починає змінюватися. На пальцях проступили пазурі.

– Де? – обернувся він, вдивляючись у мої очі, шукаючи відповіді.

І я зрозуміла. Йому потрібне місце, щоб обернутися. Він міг би зруйнувати ці кімнати, але не став. І, можливо, насилу утримувався від перетворення.

– Зал! – показала я на сходи.

Елінге глянув угору, вниз. Повів обличчям, ніби принюхуючись.

– Вгорі з вогняною чашею. Внизу... теж зал, – промовила я.

Наче прийнявши рішення, він кинувся вниз, ледь проштовхуючись у вузькій товщі стіни.

– Іві, тебе ввели в оману, мене тут не було! – крикнув услід Грегорі.

Відповісти я не змогла: Еллінге не випускав мою руку, змушуючи бігти слідом, босими ногами по вогкій кам'яній підлозі.

– Ти робиш мені боляче, – пробурмотіла.

Мчати вниз було незручно, я раз у раз врізалася в повороти, втім, як і сам Елінге. Здерла шкіру на плечі. На руці, мабуть, залишаться синці.

Чоловік не відреагував, увійшов до зали. Скривився, невдоволено озирнувшись, але майже відразу почав перетворюватися.

– Стій тут! – наказав, випускаючи мою руку.

Я не знала, що робити. Згадалися слова Ленсі, що треба мчати так далеко, як тільки зможу. Але... якщо я вирішу втекти, Еллінге може кинутися за мною. І постраждають... усі, хто зараз у храмі.

Напевно, настав час виконати свій обов'язок ніатарі. Захистити їх.

Синій дим, ледь помітний у напівтемряві зали, огорнув Сольгарда. У ніздрі вдарив знайомий терпкий запах. На стінах горіли рідкі смолоскипи, майже не даючи побачити, що відбувається.