Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
Брат кілька митей допомагав мені обтирати чоловіка.
– Що розповісти, Іві?
– Батьки знають, де ти? Не хвилюються?
– Батько легко відпустив мене погостювати у свого друга. До того ж, по-моєму, він мріє про наше з Айрін весілля.
– А ти?
– А я не можу думати про своє щастя, коли ти... Іві, що змінилося?
– Я бачила, які вони сильні, Картере. Вони зміли б нас, не помітивши! Але вони рахуються з нами.
– Рахуються? Ми їм потрібні! Ви, ніатарі, їм потрібні! Ти бачила хоч одну жінку-драхха? Я дізнався, що в них взагалі немає жінок!
– Я вже здогадалася.
– А чому, не здогадалася? Бо вони не вберегли своїх, а ми своїх врятуємо! І якщо вони з нами рахуються, отже, на те є причини! Наші маги теж не слабкі!
Кратер весь загорівся, розчервонівся, заражаючи і мене своєю впевненістю.
– А знаєш, чому вони не випускають ніатарі? – у запалі він кинув закривавлену ганчірку у відро, піднявши хвилю бризок.
– Довелося б довго пояснювати, куди ті діваються, – так само похмуро відгукнулася я. вже це-но стало зрозуміло.
– Не тільки, – приголомшив брат. – Ти, можливо, бачила на Драххані особливі візерунки. Такі ж, як на твоїй мітці.
Я кивнула: острів справді весь буквально поцяткований візерунками.
Картер прополоскав і віджав тканину, повертаючись до обтирання тіла Еллінге. Продовжив:
– Це пов'язано з їхньою... силою. Прада, здається, так її називають. Мережа цих візерунків допомагає ніатарі завагітніти, і виносити дракона. Нею обплетений весь острів, від Башти до Башти. І так у кожному їхньому місті! Тому ж туди нікого не пускають. Якщо храмовники дізнаються, розгадають ці символи... Ти розумієш, що це означатиме?
– Тобто... поза Драхханом неможливо завагітніти від драхха, виносити його дитину?
Це знання пролилося бальзамом на мою душу. Ні, звичайно, я не могла завагітніти, я навіть не була впевнена, чи можна вважати шлюб консумованим. Але все одно відчула себе у відносній безпеці. Навіть якщо хтось із драххів добереться до мене тут... я, принаймні, не носитиму його дітище. Аби назад не потягнув.
– І, до речі, ти змогла б намалювати ті візерунки, які пам'ятаєш?
– Ох, Картере, ти ж знаєш, я не наділена художніми талантами. Можу спробувати, звісно...
Еллінге якось різко смикнув рукою, і ми замовкли.
Очі Картера звузилися. Чи міг чути дракон, про що ми говоримо?
Брат підніс палець до губ, ніби подумав про те саме і давав мені знак мовчати. Я кивнула.
Вода стала бурою, і він узявся принести свіжої. Поняття не маю, звідки він її брав: нормальних кранів я тут не бачила, напевно, десь є колодязь і котел на вогні. Навіть туалет, і той знаходився наприкінці коридору, один на всі кімнатки, і для рук там висів страшний доісторичний рукомийник!
Поки Картера не було, я розглядала широкі плечі, ні-ні та й опускаючись нижче. Після братових слів думки несподівано поповзли зовсім не туди. Якби не смерть, яка стояла між нами, розділяла нас... Якби я могла стати його дружиною, без того, щоб померти...
Немов у тумані відкинула покривало зі стегон та ніг, розглядаючи того, хто дістався мені за чоловіка. Сильні м'язи. І до речі, на нозі теж запеклася рана... Згадалося, що дракон волочив лапу.
Мені подобалося роздивлятися його. Очі приємно водили по твердих пагорбах, потужних об'ємах. Пальцям так і хотілося повторити їхній шлях – і я обережно торкнулася гарячої шкіри там, де не було ран. Це виявилося приємно, несподівано і незрозуміло, але нескінченно приємно!
Почувши кроки, я здригнулася, прикрила стегна супряга.
– Ось, узяв цілющу мазь, – брат поставив свіжу воду на підлогу і простягнув мені невеличку коробочку.
Удвох ми швидко обробили і, як могли, забинтували рани. Мені ніколи не доводилося цим займатися, хоча нам розповідали про першу допомогу. У брата виходило краще: на полюванні траплялися поранення, тож хлопчаків готували до них більше.
– Розкажи про Грегорі, – попросила я, коли втомлені ми сіли на друге ліжко відпочити.
– Сподобався? – хмикнув брат.
– Ти ж не планував мене з ним... гм... зводити?
– Тільки за твоїм бажання, – запевнив Картер. Кинув остережний погляд на Сольгарда: – Давай потім поговоримо.
Чоловік спав. Неспокійно, важко дихаючи, але не думаю, що справді міг би почути нас. Хоча ризикувати теж не хотілося.
– Тільки не здумай ухилятися. Я хочу знати все, у що ти втягнув мене.
– Звісно, ти про все дізнаєшся, – запевнив братик. І, ніби вибачаючись, додав: – Житлові кімнати тільки тут. Тобі виділили цю, але мають бути вільні, зараз запитаю Майстра Фербонна...
– Це той старий, головний тут?
– Так, найсильніший маг із наших. Майстер Фербонн Зуврій.
– Що з цього ім’я, що прізвище? – хмикнула я.
– Чесно – не знаю, – засміявся Картер, підводячись.
– Не треба, я залишусь тут, – зупинила я.
– Але Іві...
– Раптом щось знадобиться? Двері якось можна замкнути?
– На жаль, у громаді двері не замикаються. Але я буду поряд, за стіною, – він показав на стіну за ліжком Еллінге. – Як щось знадобиться, клич у будь-який час.
– Дякую, – я обняла його, притиснувши до серця.
Втома навалилася важким, непробудним тягарем. Брат притягнув мені цілу сумку речей – ще одну сукню, другий комплект білизни і навіть нічну сорочку. Забрав цебро з водою, приніс питну, якою ми спробували напоїти Еллінге.
І я провалилася у сон.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно