Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– Ні! – вилетіла я навперейми, цього разу грудьми закриваючи Еллінге.

Це було... неправильно. Уся душа протестувала.

– Дитя моє, – промовив старий. – Ми не можемо не скористатись шансом.

– Якщо всі драххи обернуться і прилетять мститися за Намісника, шансу не буде ні в кого! Повірте, я бачила, які вони у бою!

Старий задумався. Пожував безбарвними губами.

– Справді, – погодився. – У нас має бути козир, якщо вони вирішать порушити угоду.

«А чи не ви першими вирішили її порушити?» – я ледве втрималася, щоб не кинути в обличчя.

Адже заради мене. Мене намагалися врятувати. Як і інших ніатарі, приречених на смерть.

Я не розуміла, що відбувається. Не знала, звідки пішли витоки угоди. Але принаймні драххи дотримувалися її.

Ясно, як ніколи раніше, я раптом зрозуміла, що якби вони забажали, захопили б нас повністю. Не рахуючись, не дотримуючись традицій. Винищуючи магів під чисту.

Але вони співіснували. Мирилися з нашим устроєм, дозволяючи людям брати участь у правлінні. Зайняли окремі території у містах, але на наші не лізли.

З іншого боку, вони не давали нам розвивати силу.

Мені відчайдушно не вистачало знань, і надто багато впало на мене одразу. Потрібно було у всьому розібратися. І... не дати їм убити Еллінге.

Старий уже командував молодшими храмовниками. Ті організували ноші, завантажили туди пораненого Намісника. Я раптом зрозуміла, що ніде не бачила блондина, навіть озирнулась.

– Вниз його, – звелів старий. – А ви, Ілес, будьте ласкаві...

– Я піду з ним! – рішуче труснула я волоссям.

– Ви не можете...

– Можу! Він мій чоловік!

Старий кілька митєй розглядав мене безбарвними очима, змушуючи думати про те, до чого ж оманлива зовнішність. Під немічним, виснаженим тілом ховався чіпкий розум, який, напевно, знав більше, ніж всі навколо, і прораховував будь-які варіанти. І ще міг якісно організувати інших служителів Храму.

– Я не залишу його, – промовила про всяк випадок. Дуже сподіваючись, що ніатарі все ж таки не можна відмовити. Має ж це хоч раз зіграти мені на користь!

– Добре, – повільно кивнув старий.

Мабуть, треба б насторожитися. Але я була рада, що не доведеться відвойовувати можливість залишитись поруч, простежити, щоб Сольгарда ніхто не добив, поки він стікає кров'ю.

Чотири найсильніші храмовники насилу підняли ноші і понесли вниз. Я йшла поруч, тільки на сходах довелося трохи відступити, але в коридорі знову зрівнялася.

Еллінге уклали на спину. Рука звисала з нош, поранені груди важко здіймалися. На шиї виднілася така страшенна рана від зубів, що я навіть не уявляла, як із такою можна було вижити.

Ми зайшли в кімнату з двома ліжками... Судячи з лежачого на одному з них покривала – у ту саму, куди мене привів Картер.

Еллінге завантажили на праву – я поспішила підкласти шовкове покривало з його будинку. Все-таки не на колючій ковдрі. Ширини вистачало ще й укрити.

Вказала на цебро, яке досі стояло тут:

– Мені потрібна чиста тепла вода, – розпорядилася. – І бинти.

Хтось із молодих храмовників підхопив відерце і вирушив за двері.

– Дуже похвальне прагнення, дитино, – до нас увійшов той самий старий. В руках його була тростина з набалдашником у вигляді голови дракона, хоча я гадки не мала, коли він встиг нею обзавестися. – Але ви не зобов'язані доглядати дх'ера Намісника. Ми подбаємо про нього. А ви, Ілес, вільні.

– Дх’ер Намісник... захищав мене. Це через мене він поранений. Я не можу покинути його зараз.

– Ви вільні робити, як вважаєте за потрібне, – погодився він.

Після чого розвернувся, підняв тростину до стіни.

Очі дракона на набалдашнику раптом повільно розплющилися, сяючи лячним червоним світлом. А слідом із пащі вирвалося полум'я.

Вдарилося в стіну, залишаючи під стелею в'язь плям, що світилися. Вони дуже нагадували візерунок драххів, і все ж таки відрізнялися – я це відчувала майже фізично, тільки пояснити б не змогла.

– Що ви робите? – вирвалось у мене.

Татуювання поколювало, з палаючого срібного воно знову перетворилася на темне, неживе. Старий промовчав, обходячи кімнатку по периметру, обплітаючи, ніби опечатуючи її вогняним візерунком.

Інші храмовники поспішили піти з його шляху, тільки я крутилася услід за ним, не розуміючи, що відбувається. Але майже не сумнівалася: це навряд чи прийшлося б до вподоби Еллінге.

Нарешті, старий повернувся до ліжка Сольгарда, з'єднавши над ним візерунок у невеликий палаючий знак. Задоволено опустив тростину, стомлено сів на сусіднє ліжко.

– Так він не зможе обернутися, – пояснив. – Навіть якщо прийде до тями.

Що ж, у цьому була своя логіка. Знаючи Еллінге, не думаю, що йому сподобається те, що відбувається, коли він прокинеться.

– А далі? – уточнила.

– А далі в нас буде, про що домовлятися з драххами, – підвівся старий.

Повернувся той хлопець, котрий забрав відро. Слідом за ним дівчина в такому ж одязі служительки Храму, з оберемком бинтів та тканин.

Ніхто з них не виявив бажання допомогти мені. Гордо розправивши плечі, я не стала прохати.

Чомусь здавалося, вони готові були кинути його мало не на підлогу у в'язниці, і це неприємно стискало в грудях.

І, мабуть, мені не хотілося, щоб до Еллінге торкався хтось із них.

Не дивлячись, як за ними зачиняються двері, я змочила тканину і почала обережно обтирати груди, живіт, руки. Шию, на яку страшно було глянути.

У голові чомусь проносилися картини цих плечей, що височіли наді мною. І те незвичне відчуття, лячне і приємне одночасно, коли я відчула його всередині...

– Іві, навіщо ти?

Замислившись, я не помітила, як увійшов Картер.

– Не кидати ж його пораненого! Це... не по-людськи!

– Ти... не мусиш почуватися винною, Іві, – Картер наблизився, взяв ще одну тканину, змочив у відрі.

– Через мене він поранений!