Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар
– Дізнався нещодавно. З того моменту не міг спати спокійно... розуміючи, що моя сестра дістанеться драконові. Але ж ніатарі з'являються не просто так. Драххи якось вистежують, мітять тих жінок, які наділені силою, тих, хто в давнину вважалися чаклунками... І не лише жінки. Чоловіки-маги також народжуються. Драххи забороняють нам розвивати цю силу, бояться, що можемо дати відсіч! Але в таємних храмах знання ще передаються.
У голові, в грудях вирував справжнісінький ураган. Від думки, що я теж зможу навчитися, адже Еллінге казав, що моя сила велика, коли вже я підходжу чи не кожному драххові! До спогадів про закривавлене тіло самого Еллінге, що залишилося там, у Драххані. Ці картини не хотіли залишати мою голову, все встаючи і встаючи перед очима.
Рани на сильному тілі, широких грудях. І зуби чудовиська, що зімкнулися на шиї...
– Я так боявся, що не спрацює... але тепер ми можемо рятувати всіх ніатарі!
– А далі? – вигукнула я. Згадалися слова Сольгарда «Прада не прощає обману». – Ти розумієш, що нас обов'язково знайдуть?! Ти уявити не можеш, які ці дракони... величезні та жахливі!
– Ти бачила драконів?
– Вони... боролися.
– Я радий, що ти не постраждала, – брат міцно притиснув мене до себе. – Нічого не бійся. Тепер тебе захищатиму я.
– Якби все було так просто...
– Нічого не просто, Іві! Наші маги багато років шукали спосіб звільнитися від драххів, і нарешті знайшли! Адже кільця спрацювали!
– Вони мали відкрити Хаос і перенести мене сюди? І ви проводили якийсь ритуал, щоб це сталося?
– Так. Вони мали вбити Намісника, – похмуро озвався брат.
– Це я! – закричала я. – Це я його вбила!
– Ні, Іві, глянь на мене! Ти тепер вільна!
Я випростала з-під покривала руку з татуюванням. Візерунок згас і не горів.
Вільна. Дивно, але це слово викликало в мені скоріше гіркоту, ніж радість.
– Вони помстяться за Намісника, – прошепотіла я.
А потім Сгер або хтось із них зробить мене своєю. Хоча... чи можна вважати, що шлюб консумовано?
Я не розуміла. Все сталося так... раптово. Я нічого не розуміла!
– Ні, Іві. Поки вони позбавлені Намісника, ми можемо завдати рішучого удару.
– Закликавши Хаос?
– Якщо знадобиться.
– Але ж це небезпечно...
– Це драххи переконують, що небезпечно і вони захищають нас! А насправді з Хаосом цілком можна домовитися! Зараз принесу одяг, тут дехто не може тебе дочекатися.
– Айрін? – вигукнула я, невже й подруга теж?!
– Ні, вона нічого не знає, – хитнув головою Картер.
Я нахмурилася, не уявляючи, хто ще може мене чекати.
Картер вийшов, щоб за кілька хвилин повернутися з відром теплої води, сукнею та комплектом білизни. Моїм!
– Запасав? – запитала я, хоча все і так було зрозуміло.
– Збирайся, – брат цмокнув мене в щоку. – А я початую, щоб ніхто не ввійшов.
Поставив відро на холодну підлогу. Кинув сукню з білизною на ліжко, ще й туфлі звідкись витяг. І поспішив за двері.
Опустивши руку, щоб помацати воду, я раптом завмерла. Так ясно згадалися слова чоловіка «Драххи намагалися навчити людей»... Такий разючий контраст був між цим дерев'яним відром та розкішною ванною в будинку Намісника!
Невже люди справді не хотіли переймати досвід у драххів? Якщо й у нас є маги, наділені особливою силою... Чи чоловік брехав, і, як каже Картер, нам не дають розвивати цю силу? Тому й знаннями не діляться?
Чоловік... невже він загинув? Через мене?!
У грудях ворухнувся тупий біль. Він був добрий до мене. І в якісь моменти нам було навіть непогано разом. Він намагався... як міг. І якби не смерть, що маячила попереду, можливо, ми цілком змогли б ужитися!
Так, я хотіла втекти. Але ніколи не бажала йому смерті. Зрештою, такий Намісник, як він, набагато кращий за того ж Сгера!
Думки час від часу поверталися до Інемара. До будинку Сольгарда. Чомусь уявлялося, як Ленсі знаходить остигаюче тіло з синім волоссям. Як починає ридати.
А чудовисько? Чи змогли драххи впоратися з ним, чи воно там руйнує Інемар?
Задумавшись, я обмилася водою, скинула покривало... І раптом виявила тонкий червоний струмок усередині стегна. Вже засохлий.
Це означає...
Кинула погляд на татуювання. Як і раніше, темне, неживе. Чи може бути таке, що я справді вільна? Що моя сила більше не є привабливою для драххів? Можливо, вони вирішать, що мене потягло чудовисько, і не шукатимуть?
Картер нетерпляче стукнув у двері, і я поспішила одягнутися. Серед білизни знайшовся гребінець, і я причесалася, як змогла. Волосся висохло сплутаним, але ні Бетсі, ні Ленсі тут не було. Як і дзеркала.
По можливості привівши себе в порядок, я вийшла до Картера.
– Потерпи лише кілька днів, – шепнув він. – Потім я заберу тебе далеко, де ти зможеш розпочати нове нормальне життя. Вийти заміж, якщо схочеш.
Я посміхнулась. Зрештою, саме про це я й мріяла! Тільки чому на серці вгніздився такий тягар, і садніть?
– Хто там мене чекає?
На цей раз я змогла краще розглянути коридор. На рівній відстані один від одного горіли тьмяні світильники, трохи частіше по обидва боки розташовувалися двері. Житло храмовників, чи що.
Вийшли на сходи, вже не такі, які вели до зали, але теж похмурі та кам'яні. Піднялися ще на поверх вгору, і опинилися у звичайному світлому храмі, точно такому, як і в нас в Інемарі. Де ми з Еллінге обмінялися обручками. При згадці про які мене пересмикнуло.
У центрі горіла чаша з вогнем. Біля однієї зі стін стояла низка лавок – не покритих м'якими сидіннями, як у нашому храмі, а звичайних дерев'яних. Тут теж було пусто.
– Храм тимчасово закритий, – прошепотів Картер.
– Я гадаю... нам тут не можна залишатися, – пробурмотіла я. – Якщо Еллінге знав, що в Мабарі неспокійно, то й інші драххи мають знати.
– Не хвилюйся, все під контролем. Якщо хтось із драххів вирішить заглянути сюди, нас попередять.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно