Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Вечеря проходила в мовчанні, якщо не брати до уваги рідкісних прохань щось передати і тихих переговорів між сусідами, які з іншого кінця столу почути не вдавалося. Я була така голодна, що з'їла, напевно, в два рази більше звичайного. А Еллінге взагалі приклався до м'яса, наче відновлював прорву сил. Хоча, мабуть, так воно й було... в усіх сенсах.

Декілька храмовників, прихованих плащами, стояли біля дверей, охороняючи. З вікон виднілася частина зовнішньої стіни, якою ходили вартові. У темряві їхні постаті майже зливалися, але смолоскипи час від часу вихоплювали чиїсь контури.

– Дх'єре Сольгарде, – промовив Фербонн, коли трапеза добігла кінця. – Чи можна вас на кілька слів?

Я кинула тривожний погляд на Еллінге. Той трохи стиснув мою руку під столом, промокнув губи серветкою і підвівся.

– Звичайно.

Я смикнулася піднятися слідом, повідомити, що хочу бути присутнбою... але мене втримав Картер.

– Іві, я теж хочу з тобою поговорити, – прошепотів.

Кілька миттєвостей я вагалася. Не хотілося залишати Еллінге з тим, хто вже намагався його вбити. З іншого боку, вони мали багато можливостей, поки дракон не зцілився. А зараз він уже майже у нормі. Навіть плями на шиї ледь помітні.

Та й хіба я зможу чимось допомогти?

– Добре, – кивнула братові. Краще спробую дізнатися щось важливе.

Фербонн повів Сольгарда до сусіднього приміщення. Я не бачила, що там за дверима, але припустила, що, мабуть, якийсь кабінет чи мала вітальня.

Троє храмовників пішли слідом. Плащі скривали їхні руки, і я знову занервувала. Чи не зброю вони там ховають?!

– Ідемо, Іві, – покликав брат.

Ще раз кинувши погляд услід, я кивнула. Не встигла вийти з-за столу, як до мене підбігла Олла.

Схопила за руки:

– Ох, Ілес! Ви не уявляєте, яка я щаслива з вами познайомитися! Не можу передати, як я вдячна, що ви перші змогли... що все вийшло! Ми тепер вільні! Я навіть не могла подумати, що таке можливо...

– Ви не хотіли заміж за драхха? – спитала обережно, поки вона стискала і трусила мої пальці.

– Я не могла не хотіти, як і ви! Адже нас вчили, що ми повинні... Але мій чоловік... я шалено рада, що мені не доведеться жити з ним далі!

– Він погано з вами поводився? – наблизився той самий Девід, і моє зап'ястя кольнуло, почало пекти.

– Ні... не те щоб. Але він... боже, який же він був страшний! Особливо у гніві! І він... мені сподобався інший драхх. Але татуювання спалахнуло тільки з одним, – дівчина опустила плечі, трохи згорбившись. Уявляю, який розпач опанував її, коли усвідомила, що доведеться виходити заміж за того, хто не милий!

Адже Еллінге теж до божевілля мене лякав. Як йому вдалося пробратися в мою душу?!

– Все позаду, – обійняв Девід її за плечі, і вона згодно кивнула. Усміхнулася.

Щось із ним було не так... як і з Грегорі. І як і блондин, він, схоже, чекав на свою ніатарі.

Чи не розподілили нас знову?! І знову без нашого відома!

– Вибачте,– втрутився брат,– я на якийсь час викраду у вас сестру.

– Так, звісно! – відгукнулася Олла, відпускаючи мене.

Картер подав мені лікоть і розвернувся зовсім в інший бік – не той, куди пішли Сольгард із Фербонном. За кілька хвилин ми опинилися у невеликому внутрішньому дворику.

Звідси не було видно зовнішніх стін та укріплень – лише вікна самого замку з усіх боків. Майже в кожному горіло світло – створюючи враження, що замок сповнений людьми.

Брат повів мене по доріжках, усаджених невисокими стриженими кущами.

– Іві... як... навіщо ти з ним?!

– Дивне питання, Картере. А навіщо ви мене з ним лишили?

– Ти бачила, що він творив? Як би ми забрали у драхха ніатарі? Тим більше, коли він перетворився на дракона! Це поставило б під загрозу всіх. Але вони не беруть жінок силою. І я... ми... думали, що твого «ні» буде достатньо.

Я відчула, як забарвлення знову приливає до щок.

– Ти ж покликав мене не для того, щоб з'ясувати нюанси особистого життя?

Брат помовчав, ніби бажаючи заперечити, нагадати, що мене, взагалі-то, рятували з лап чудовиська! Але не став.

– Це ти сказала йому, що готується ритуал?

– Ще дивніше питання, враховуючи, що ви просили мене вивести його із зали! Але ні, це не я повідомила. Не знала, як йому сказати.

– І все ж таки хтось прийшов на допомогу дх'еру Лів'єру, чоловікові Олли.

– Він живий? – я відчула деяке полегшення.

– Тебе це тішить?

– А тебе?! Картере, як ви не розумієте? Що буде, якщо драххи вирішать мстити?

– Залишаться без ніатарі. Інакше ніяк, Іві.

– Картере, – я похитала головою. – Ти ж бував у батька на роботі, мусив зрозуміти їхню силу! Їхні машини, прилади... Я бачила лише частину на Драххані, але повір... навіть я розумію, що на конях від них не втекти! І за стінами не сховатися!

– Послухай, – брат зупинився, взяв мене за плечі. – Ми маємо спосіб впоратися з ними. Повір.

– Який? – завмираючи запитала я.

Картер кинув на мене пильний погляд.

– А ти на чиєму боці, Іві?

– Сумніваєшся в мені? – зізнатися, це було образливо. Хоча я й розуміла, що його підозри не позбавлені підстав.

– Ти була з ним, – брат чи то питав, чи то стверджував.

– За нами підглядали? – щоки знову спалахнули. – Звідки ти знаєш?

– Знаю, – буркнув Картер.

– А ти хотів, щоб я одразу ж кинулася в обійми Грегорі? – розсердилася я.

– Навіщо одразу ж? Я хотів, щоб ти придивилася до нього.

– Хто він? Маг?

– Чоловік не сказав тобі?

– А він знає?

– Мені теж цікаво.

– Картере... я заплуталася, – зітхнула я.

– Я знаю, Іві, – брат обійняв мене, пригорнув до себе.

– Не розумію, що відбувається. Чого бажають храмовники. Забрати всіх ніатарі у драххів? А далі?

Брат кілька хвилин дивився мені в очі. Я бачила, як він вагається, ніби хоче щось сказати і не наважується.