Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– Ми хочемо захистити наших жінок, – відповів, уперто стиснувши губи.

Стрепенувся, глянув за мене, і я обернулася.

– Вибачте... завадив?

Грегорі, що наближався до нас, завмер на кілька митей, дивлячись то в мої очі, то на брата.

– Я... залишу вас. Поговоріть, поки дх'єр Сольгард зайнятий, – брат відпустив мене і, обійшовши, рушив до входу в їдальню.

Поговорити? Про що?

– Ілес, – не чекаючи, поки я придумаю, про що, блондин сам ступив до мене.

Торкнувся руки – палко, обпікаючи. Чомусь перед очима промчали ласки Еллінге, все, чим ми займалися з моменту прибуття сюди. Майнула шалена думка – а який у ліжку він, блондин? І як відчуваються під руками його плечі?

– Чому? – шепнув, утримуючи мій погляд. Повернув до себе зап'ястя татуюванням вгору, вдивляючись, ніби намагаючись щось на ньому вичитати.

Воно слабко спалахнуло, поколюючи. Здригнувшись, я забрала руку. Відвернулася:

– Не розумію про, що ви.

– Іві, – він зробив ще крок, торкнувся плеча.

Дотик пробрав сильніше, проник углиб, змушуючи силу скипіти.

– Забери руки, – холодне, загрозливе. Я знову здригнулася, обертаючись. Майже із полегшенням чуючи голос чоловіка.

– Елінге! – кинулася до нього, наче долаючи пелену опору.

– Ідемо, – чоловік наблизився, вхопив мене за руку.

В останню мить я побачила, як піднялася брова Грегорі, на губах привиділася глузлива усмішка.

– Дх'єре Сольгарде, ми не закінчили! – з'явився у дверях Фербонн.

– На сьогодні закінчили, – відрізав чоловік. – Дякую за вечерю.

Не випускаючи моєї руки, він розгонистим кроком перетнув залу і впевнено рушив коридором, жодного разу не збившись на поворотах.