Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

— Жизель, ти теж тут? — все ще, леді Белла залишалася дитиною.

Гувернантка мовчки кивнула і вказала на стілець, пропонуючи Беллі сісти.

— А як же парасолька? — розгублено запитала вона.

— Заберемо після чаю, — пані Жизель все ще домінувала.

— Леді Белла, хочете ромашковий чай з імбиром? — Лавінія принесла ще одну чашку з тонкого фарфору і поставила на маленьке блюдце.

— Звучить гірко, — вона зморщила носика.

— Я додам меду, — пообіцяла Лавінія.

Коли приготування чаю були завершені, Лавінія взяла до рук складену красиву парасольку й показала її двом жінкам.

— Отже, я віддам вам парасольку після того, як ви розкажете, що бачили в трюмі.

— Нічого.

— Де?

Леді Белла й Жизель не погоджувалися у своїх відповідях. Після того, як їхні голоси злилися разом, але не синхронно, жінки напружено переглянулися між собою.

— Ви знаєте, що на кораблі п’ять загиблих чоловіків?

— П’ять? — обережно запитала леді Белла. — Я чула лише про двох джентльменів із другого класу й одного з першого. Всього троє.

— Є ще помічник кока. Точніше, його вже немає. Залишилося лише тіло, частково забальзамоване. І корабельний лікар.

— Якщо лікар мертвий, то хто визначив смерть шанованих джентльменів? — пані Жизель мала гострий нюх, вироблений роками. І вміло маніпулювала словами, в яких можна було заплутатися.

Почувши це, Лавінія вийшла з кімнати й повернулася через кілька секунд, тримаючи в руках невеликий записник.

— Ці записи робить містер Ллевеллін. Я не так ретельно веду справу.

— Ви ведете розслідування? — насупилася Жизель.

— Інакше ми з вами ніколи не зустрілися б, — Лавінія здула тонкий шар пилу, що крихітними частинками здійнявся в повітря у світлі свічок. — Ви знаєте, де саме знайшли вашу парасольку? — не чекаючи відповіді, вона сказала: — У кабінеті померлого корабельного лікаря, де є клітка з іншим померлим — помічником кока.

— Навіщо ви нам це говорите?! — заверещала леді Белла, перекинувши чай на себе.

— Белла!

— Мама!

— Мама?! — очі Лавінії округлилися. Виходить, вони не спільниці, а родички.

У каюті запанувала тиша. Усі троє жінок обмінялися поглядами.

— Візьміть, — Лавінія поставила парасольку в кут і подала леді Беллі накрохмалену білу серветку, яку та поклала собі на коліна.

— Чай солодкий, — протягнула вона.

— І ви тепер будете солодкою, леді Белла, — поблажливо відповіла Лавінія, крадькома дивлячись на пані Адверпен, яка стискала кулаки й напружувала щелепи від злості.

— Скажіть, що ви бачили, і я відпущу вас, — пообіцяла Лавінія.

— Ми й так можемо піти, — сухо сказала Жизель.

— Можете, — погодилася Лавінія. — Але тоді я повідомлю портовій поліції й звинувачу вас у п’ятиразовому вбивстві.

— Ви божевільна! — вигукнула Жизель.

— Я шукаю правду.

— А краще б ви шукали істину! — втрутилася розлючена леді Белла.

Жінки припинили свої сварки. Лавінія знову пішла до своїх покоїв.

— Я ніколи не розкрию ваш секрет, якщо ви не причетні до вбивства, — пообіцяла вона, дістаючи пергамент і ставлячи на ньому відбиток пальця, змоченого чорнилом, яке принесла з кімнати.

— Ми не винні. Ми не вбивці… — прошепотіла пані Жизель.

— Тоді розкажіть, що бачили.

— Дозвольте, я почну здалеку, — Жизель взяла за руку леді Беллу, і та кивнула.

Шістнадцять років тому син великого художника, проїжджаючи повз, без тями закохався в доньку багатого сільського дворянина. У того були гроші, але поза невеликою громадою він не мав влади. Тому про шлюб не могло бути й мови.

Син знатної сім'ї не міг собі дозволити такий шлюб. Втім, це не завадило йому брехати, зваблювати й захоплювати. Його солодкі промови лягали медом на трепетне дівоче серце, під яким незабаром зародилося нове життя.

— Мені було двадцять, я була незаміжня і чекала на дитину, — гірко фиркнула Жизель. — Народивши доньку, я вирішила помститися.

Любов виявилася слабшою за помсту. Принижена й ображена, хоча й вихована аристократично й благородно, леді Жизель Адверпен підняла меч правосуддя над сім’єю Грехем. Дізнавшись, у яких борделях зупиняється безсовісний чоловік, леді Жизель заплатила куртизанці велику суму, в яку загорнула отруту.

— Вовчий аконіт швидко з ним розправився, — у її словах досі не було каяття. — Але на той момент Беллі вже було півтора року, а мої батьки померли. Наші засоби для існування вичерпалися. Тому я вирішила знайти Беллі хорошого батька.

Великий художник Джордж Грехем, як і його син, обожнював гуляти на боці від своєї безплідної дружини. І як же його вразила біда, коли єдиний син, отриманий із труднощами поза шлюбом, помер. Тоді він став шукати жінку, яка народить йому нову дитину.

Коли Беллі виповнилося вісім, я привела її до дому Грехемів і сказала, що їй шість. Леді Грехем мало не збожеволіла від злості. Вона ненавиділа сина Джорджа і була рада, коли пухлина на її серці зникла. І ось я заявилася на її поріг зі словами, що це донька Джорджа. Я навчала Беллу називати його батьком, а леді Грехем — матір’ю, але донька була впертою впродовж усього дитинства, наполягаючи, що я її мати. Це все більше й більше дратувало леді. До того ж Джордж, щедрий чоловік, давав нам гроші, купував сукні й прикраси. Ми ретельно це все накопичували. Іноді навіть простягали руку до речей леді Грехем, — хмикнула пані Жизель. — Ми були мов комахи в її домі, від яких вона не могла позбутися, бо її чоловік тримав нас як домашніх улюбленців.

Чим старшою ставала Белла, тим більш примхливою вона дозволяла собі бути. Джордж дуже пишався тим, що має дитину, навіть якщо це дівчинка. Він навіть найняв академічних вчителів і дав їй краще виховання, ніж могло б бути.

Пізніше я підбурювала його, просячи відправити її на навчання за кордон. І, звісно, він поклав гроші в банк, плануючи збільшити відсоток. Проте я знала власника банку й особисто цікавилася успішністю його справ. Отримавши таку велику суму, банк прогорів, не в змозі виплачувати високі відсотки.