Не рідні - Ольга Джокер
***
- Ти вся тремтиш, Ві, - вимовляє Назар, беручи мою куртку. - Замерзла?
- Так, на вулиці дуже вітряно і температура значно знизилася.
- Зараз я тебе зігрію! Чай, кава, вино?
- Чай, - натягнуто посміхаюся у відповідь. - Просто чай.
Назар направляється на кухню, я йду слідом за ним, розглядаючи неосяжних розмірів будинок. Раніше здавалося, що дім Володимира Степановича - це як мінімум палац, але в порівнянні з маєтком Болотова він виглядає куди меншим і скромнішим. Зізнатися чесно, поняття не маю, навіщо стільки кімнат, якщо в будинку живе всього три людини. Але це не моя справа. Значить, людям так необхідно.
Інтер'єр виконаний в класичному стилі: світлі м'які меблі, темно-коричневий паркет, пухнасті килими і пишні кришталеві люстри. Тут все продумано до дрібниць - кожна картина або статуетка.
- Тобі який: чорний або зелений? - питає Назар, минаючи вітальню.
- Чорний. Без цукру.
Він швидко управляється на кухні. Включає чайник, дістає заварку і чашки. На зламаній нозі спеціальний фіксатор, але Назар без проблем ходить.
Я забираюся на високий стілець, з вдячністю приймаю чай, який ароматно пахне і обхоплюю чашку руками, щоб зігрітися.
- У мене є зефір і печиво. Будеш?
- Не відмовлюся.
- Не подумай, що мені шкода, - посміхається Назар. - Просто багатьох дівчат це ображає. Типу «Як ти можеш, я ж на дієті! Хочеш, щоб я стала товстою?».
- Ні, я не сиджу на дієті, - відповідаю, киваючи головою. - Уже не сиджу.
У середній школі, коли я чітко усвідомила, що значно товстіше дівчаток-одноліток, намагалася обмежувати себе в солодкому, а також не вживала жирну і копчену їжу, але це не давало ніякого результату. Можливо, потрібно було обстежитися в місті, але у мами на той період не було часу і можливостей. Батько тяжко хворів і страждав, вона тільки й встигала розриватися між роботою, мною і чоловіком. Зайва вага не представляла смертельної загрози, тому я відпустила ситуацію і сподівалася на диво.
Коли помер батько, це не стало несподіванкою, але страждала я при цьому сильно. В організмі стався якийсь збій на нервовому грунті, і вага стала стрімко йти вниз. Тоді мати заметушилася і відвезла мене до міста, де її втішили. Так буває, я абсолютно здорова. Часом в людському організмі можуть траплятися незрозумілі речі.
- Тобі нічого сидіти на дієтах, - усміхається Назар. - Бомбова фігура. Я люблю, коли дівчина тонка і крихка. Не розумію моду на величезні цицьки і дупи.
Я тішуся з того, що одногрупник абсолютно не в курсі, яким було моє минуле. Згадувати про це соромно, я б йому не сподобалася. Назар напевно дивився б на мене ошелешеним поглядом, якби побачив старі фотки.
Трохи пізніше він сідає навпроти і широко посміхається. Болотов симпатичний, навіть дуже. Світле волосся до вух, небесно-блакитні очі, білосніжна рівна посмішка і ямочки на щоках. Якщо згадати розповіді подруг, яким був їхній перший раз, можна сказати, що мені ще пощастило.
Маша позбулася невинності на шкільній тусовці у трикімнатній квартирі. Спочатку їм з хлопцем здавалося, що вони одні, але потім гора курток поворухнулася і п'яний однокласник, який тимчасово відсипався, встав з дивана. Він потім всім в деталях розповів про те, що сталося. І ніхто не зміг захистити подругу від насмішок.
У Ані перший раз трапився в романтичній і красивій обстановці. Шампанське, свічки, шовкові простирадла. Щоправда, через два дні після того, що сталося, коли подруга встигла по вуха закохатися, виявилося, що її коханий давно одружений і виховує дітей. Такого повороту Аня точно не очікувала. Вона була розбита і довго приходила в себе.
Тому Назар і обстановка навколо - далеко не найгірше, що може бути.
- Як твоя нога? - цікавлюся у Болотова, коли він сідає навпроти.
- Краще, але все одно втомлююся, коли багато ходжу.
- Ти не ходи багато! Бережи себе.
- Віта, скажу відверто: мені шалено приємна твоя турбота.
Назар накриває мою руку своєю долонею, стискає і перевіряє, чи зігрілася я. Так, після гарячого чаю стало куди краще, більше не тремчу.
- Хочеш подивитися будинок? Піцу ось-ось привезуть.
Я киваю, встаю з місця. Незважаючи на протести Назара, мию брудний посуд і йду за ним. Ми розглядаємо весь перший поверх, потім піднімаємося на другий. Розміри будинку вражають. Останнє місце, куди заводить мене Назар, - кабінет його батька. Темні меблі, на підлозі старовинний механічний годинник і величезна картина із зображенням бурхливого моря і кораблів на стіні, яка висить в самому центрі, над робочим столом.
- Подобається? - питає Назар.
- Так. Я ніколи не була на морі, але обожнюю милуватися ним на фотографіях, відео або картинах.
- Ого! Правда чи що? Жодного разу не була на морі?
- Якось не доводилося, але я сподіваюся, що найближчим часом вийде це виправити.
- Упевнений, що вийде! Ми наступного літа разом з друзями збираємося по Одеси проїхатися. Якщо захочеш - із задоволенням тебе візьмемо.
- До літа ще далеко, - посміхаюся я. - Але спасибі за пропозицію.
Назар киває, робить світло в батьковому кабінеті яскравіше і підходить до картини. Щось натискає або обертає, і я чую клацання. Картина відсувається в сторону, відкриваючи погляду масивний залізний сейф із кодовим замком, який захований в стіни.
- А тут лежать всі скарби сімейства Болотова, - вимовляє Назар. - Ось тільки мені нічого і ніколи не перепадає!
- Ч-чому? - здивовано питаю, дивлячись на те, як він навмання натискає на кнопки. І все марно.
Мене лякають великі гроші. Наприклад, зараз я всього лише уявляю, скільки може лежати в сейфі, а пульс тут же починає вчащати.
«Великі гроші - великі проблеми» - так говорила моя мама.
- Тому що батько обмежує мене зі школи. У всьому! Я, на його думку, проблемний, ледачий і несерйозний. Гроші видаються строго - не більше, не менше. Після витрат я зобов'язаний надати звіт. Уявляєш, в сейфі лежать мільйони, а він шкодує на єдиного сина!
- Уявляю, це, мабуть, прикро, - спішно вимовляю я, бажаючи швидше звідси піти. - До речі, а яке кіно ти вибрав?
Ми з Назаром виходимо з кабінету його батька і прямуємо в спальню. Я видихаю. Атмосфера там була неприємною і гнітючою. Я ж не за цим сюди приїхала, а для того щоб розслабитися і не думати про погане.
На широкій плазмі світиться заставка мелодрами, на журнальному столику стоїть попкорн і кола. Дійсно, ніби в кінозалі.
- О, здається, піца приїхала, - повідомляє Назар, після того як дзвонять у двері. - Скоро повернуся.
Оглянувшись на всі боки, складаю руки на колінах. Хвилююся сильно. Ми обидва розуміємо, навіщо я тут, ось тільки, здається, я до сих пір не визначилася, чи правильно чиню. Всі важливі рішення за мене завжди приймала мама. Наскільки ж простіше було жити ... Без неї я ніби на кілька років стала старшою.
Дістаю телефон, гіпнотизую його. Жодного дзвіночка або повідомлення. Чому Самсонов навіть не питає, як мої справи? Раптом мене образили? Згвалтували? У розмовах з Назаром я тільки те й робила, що думала про Кирила. Сьогоднішня зустріч вибила з колії.
Набираю повідомлення, схвильовано закусивши губу. Я повинна і хочу знати. Ще є час передумати.
«Я тобі ні краплі не подобаюся?» - питаю Самсонова в лоб і, щоб не передумати, тут же відправляю повідомлення.
«Далі піде шантаж?» - отримую відповідь від нього через кілька секунд.
«Не піде. Просто цікаво: невже тобі настільки все одно? »
У спальню заходить Назар з двома коробками піци. Ставить їх на стіл і витирає серветками руки. Дивно, я з ним, але думками перебуваю з іншим. Усередині порожньо, ніби атрофувалась все. Ні бажання, ні вогню. Спокійно і рівно. Занадто...
- Вимкнути світло? - питає Назар. - Щоб як у справжньому кінозалі було.
Я облизую губи і погоджуюся. Перевіряю телефон, але відповіді від Самсонова немає.
Важко зітхнувши, відчуваю, як рука Назара обіймає мене за плечі. Не думати про іншого. Не думати. Можливо, коли все станеться, образ Кирила зітреться з думок, немов за помахом чарівної палички. От би так і було!
Вібрація телефону, що лежить на підлокітнику дивана, змушує мене здригнутися.
На екрані телевізора спливають титри, грає повільна музика, починається фільм. Назар шепоче на вухо, що від мене смачно пахне. Я дякую за комплімент і впиваються очима в дисплей телефону.
«Не перекладай на мене відповідальність, Віта. Ти давно повнолітня і маєш право діяти так, як тобі хочеться».
Хочеться? А я не знаю, чого мені хочеться ...
Роблю глибокий вдих, потім видих. Очі щипає від проступивших сліз. Це не та відповідь, на яку я чекала. Хотілося, щоб Кирило дав зрозуміти, що я потрібна йому, а замість цього сухі повідомлення без найменшого натяку на симпатію...
