Не рідні - Ольга Джокер
***
- Як йдуть пошуки квартири? - питає Маша, сидячи на барному стільці в кухні.
- Поки що ніяк. Ріелтор скинув сотню варіантів, але у мене не було часу їх подивитися.
- Або бажання.
- Можливо, - тисну плечима. - Кирило сказав, що ні в якому разі мене не проганяє і я можу жити тут скільки завгодно. Насправді складно зважитися на такий важливий крок. У цьому будинку все рідне, поруч Аня і Жанна Леонідівна.
- Ой, Віт! Аня буде приїжджати в гості! Якщо не дурна, погоджуйся, поки пропонують!
- Я ні в якому разі не відмовляюся, - хитаю головою. - Підшукаю, але трішки пізніше, коли трохи розвантажуся з навчанням.
Машка киває, тягнеться до еклерів. Смачні, я купила їх у новій кондитерській навпроти універу.
- Але взагалі непогано, коли опікун не живе з тобою в одному будинку. Так?
- Дуже добре! - надто захоплено відповідаю я. - Просто кайфую на самоті.
У грудях при цьому неприємно поколює. Взагалі я відверто блефую, тому що жити одній у будинку вітчима незвично і сумно. Я сумую за Кирилом, відчайдушно чекаю, що він ось-ось зірветься і приїде, не витримає першим, але він не з'являється - тільки дзвонить. Цікавиться, як справи, і як і раніше контролює кожен мій крок, з однією лише різницею - це відбувається дистанційно. Ось уже два тижні. Іноді хочеться спеціально створити якусь дурницю: підпалити будинок, затопити підвал або влаштувати гучну вечірку, тільки б його побачити...
Підкріпившись, ми з Машею сідаємо вирішувати лабораторні. Корпимо над ними до самого вечора! Перші тижні навчання в медичному вузі були лайтовимі, але чим далі, тим складніше. Заняття тривають від ранку до трьох-чотирьох годин вечора. Я приїжджаю додому після п'яти, перекушую і сідаю займатися. Іноді можу просидіти за підручниками до глибокої ночі. Отямившись, швидко лягаю спати, а вранці ледь здираю себе з ліжка. Але точно знаю, що мама, дивлячись з небес, може радіти і трішки пишатися мною.
Провівши Машу на останню маршрутку, я повертаюся додому і бачу пропущений дзвінок. Серце тривожно б'ється, а долоні пітніють. Знявши блокування, розчаровано зітхаю. Це не Кирило, всього лише Назар. Останнім часом ми багато і часто спілкуємося. Здебільшого листуємося і скидаємо один одному кумедні відео, але іноді від однокурсника надходять дзвінки.
Я справді не знаю, що зі мною, так як місяць тому, танцювала б від радості, що Назар мені дзвонить, а зараз, здається, втратила інтерес. Хм, а якщо Кирило стане надавати знаки уваги, мене так само «відпустить»? Було б непогано...
Назар хвалиться, що гіпс йому нарешті зняли, але наказали ходити в спеціальному фіксаторі. Бігати не можна, вести активне життя також, але ступати на ногу можна. Він розпрощається з милицями, з якими приїжджав на заняття останні тижні, і нарешті відчує себе повноцінним. Я від душі його вітаю, питаю, які ще дали рекомендації. Я ж медик, мені все-все цікаво.
- Ві, а ти чим у вихідні зайнята? - питає Назар, коли я піднімаюся до себе в кімнату і падаю на ліжко.
- М-м, дай подумати. Нічим особливим.
- Не хочеш в гості до мене приїхати? Я поки не ходок, щоб запрошувати тебе в кіно або ресторан, але вдома зустріну з усіма почестями.
- Я навіть не знаю, Назар. Твої батьки... минулого разу вони були не дуже задоволені, що ми з одногруппниками приїхали тебе провідати.
- Мої батьки полетіли на конференцію до Відня. Чи їм є діло до того, кого я запрошую в гості в їх відсутність?
- А раптом я вас обкраду? - питаю жартівливо.
- Я все одно тебе не здам. Обіцяю!
Я не кажу ні так, ні ні. Беру час, щоб подумати. Мені двадцять років, у мене жодного разу не було серйозних відносин, але зараз я прекрасно розумію, до чого хилить Назар і навіщо кличе в гості. Будинок порожній, повністю в його розпорядженні. Чим займаються чоловік і жінка наодинці, якщо відчувають один до одного симпатію і тяжіння? Правильно, любов'ю або сексом. Можна назвати це як завгодно, суть одна і від цього не змінюється.
Після розмови мене буквально вимикає від втоми, ніби сіли останні батарейки, а запасних в комплект не поклали.
Знімаю з себе одяг, переодягаюся в піжаму і забираюся під ковдру. Спочатку сниться незрозуміла дурниця, пов'язана з навчанням. Я поспішаю здати іспит, дуже хвилююся і весь час щось вчу. Наші студенти виходять з аудиторії засмучені донезмоги! Строгий викладач валить на першому ж питанні. Пізніше заходжу я. Підходжу до столу, витягую квиток і розумію, що ні чорта не знаю, жодної відповіді. Хоча точно вчила!
Тоді я підводжу погляд і обмираю, тому що переді мною, замість Ганни Львівни, стоїть Кирило Самсонов. Він усміхається, дивлячись на мою реакцію і підходить ближче.
Різко відкриваю очі і прискорено дихаю. У кімнаті напівтемрява, слабо горить нічник. Я не сплю без нього - страшно. Сідаю на ліжку, трушу головою. Треба ж такому наснитися! Кирило - мій викладач... Повна нісенітниця!
Піжама, в якій я зазвичай сплю, мокра наскрізь. Волосся прилипло до лиця. Про те, як сильно пульсує внизу живота, і думати не хочу.
Знову накриваюся ковдрою, повертаюся на бік і намагаюся заснути, але не тут-то було. Я думаю про Кирила. Про нас з ним. У Самсонова красиве, сильне тіло і рельєфний живіт.
Перед очима миготять уривки - ніби кадри з кінофільму. Самсонов, наші поцілунки. Кирило так гаряче торкався мене губами, ніби давно і сильно цього хотів. А потім проміняв мене на іншу: божественно красиву дівчину.
Єдине, про що думаю зараз: «Чому ти вибрав не мене, Кирило?»
Знявши мокру піжаму, зі злістю кидаю її на підлогу. Пульс зашкалює, дихання збите. Зараз Кирило напевно засинає у своїй міській квартирі разом з Оленою. Цілує її і любить. Хочеться вірити, що він хоча б трохи мучиться докорами совісті...
Не довго думаючи тягнуся до телефону. Відкриваю нашу переписку з Назаром, кусаю губи. Чому Самсонову можна, а мені ні? Чому в житті все так несправедливо? Друкую повідомлення, стираю. В голові мільйон питань! Потім все ж відправляю:
«Я подумала, Назар. Приїду до тебе у вихідні ».
