Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

— Вітаю вас, — леді Лавінія м'яко схилила голову. — Ви виховали чудову жінку.

— Щоб бути жінкою, треба пройти через менархе, — сухо сказала вона. — Леді поспішили видати її заміж. Сім'я розоряється, треба рятувати становище.

— Жизель! — різко зупинила її леді Белла. — Леді Фейрфекс, не слухайте плітки. Наша сім'я в порядку. А мій коханий чоловік взагалі багата людина. Він французький генерал.

— Йому років сто? — з вуст Лавінії зірвалося образливе. Вона опустила очі. — Перепрошую…

Але леді Белла лише розсміялася:

— Ви майже праві, йому трохи за п'ятдесят. Справжній старий.

— Ах, помилилася рівно наполовину, — Лавінія подала леді Беллі чайну чашку з пелюстками зацукрованої троянди. — Дякую, що відвідали мій маленький і скромний захід. 

Вона встала, покрутилася у своїй корсетній спідниці й, немов метелик, пурхаючи між гостями, як між квітами, дісталася до леді Рози й леді Саманти.

— Ах, леді Фейрфекс! Ви розмовляли з малятком Масташ? — Леді Брудберк мала яструбиний зір.

— Усе правильно, леді, і з її гувернанткою. Така яскрава жінка. Як вона може бути слугою?

— Ви не знаєте? — скривилася леді Роза.

Після того як Лавінія заперечно похитала головою, леді Стоун розповіла:

— Вона колишня то французька, то іспанська леді. Так і не вийшла заміж і не мала дітей. Поки були живі її батьки, її соціальний статус повільно знижувався, але як тільки їх не стало, суспільство швидко її відкинуло. І ось, бачите, як довелося принизити своє его. І заради чого? Недосяжного одруженого чоловіка, який навіть у коханки її не хотів брати? — хмикнула леді Роза. — Некрасива жінка, хоча б могла бути повною дітей і грошей, як кавун насінням. А так…

Леді Лавінія повільно кивнула.

Жінка здавалася суворою, але її серце було м'яким. Чи могла вона гірко плакати в темному кутку трюму?

— Леді Роза, чому ваше серце таке жорстоке? — м'яко усміхнулася леді Лавінія. — І я вам не до душі, і мила Жизель.

— Ви прекрасні, маленька дияволиця, — вона махнула вказівним пальцем із товстим золотим перснем, у центрі якого був рожевий діамант. — Дуже гарні, подивіться, як зачарували джентльмена з Уельсу, — вона підморгнула.

— А міс Адверпен — жінка без статусу. До того ж без поваги кидалася на чужих чоловіків, — втрутилася Саманта, ніби розповідаючи особисту історію. — Вона нашого віку, а подивіться, яка стара й груба шкіра на її руках.

— Її доля була важкою, леді Брудберк, — Лавінія все ще зберігала ввічливу усмішку, хоча всередині вже сердитись. — А що стосовно леді Алекси?

— Це хто? — запитала леді Роза, тягнучи руки за цукеркою.

— Це дама, чоловік якої помер другим на кораблі. І вона знепритомніла від горя прямо на палубі, — відповіла леді Брудберк.

— Ах, бідолашка… — жуючи солодощі, промовила леді Роза. — Втрачати чоловіків — це таке горе. Вочевидь, вона його дуже любила…

— Так ось, леді Алекса не прийшла, — зітхнула Лавінія.

— Ваша подруга? — Леді Роза витерла пальці об край накрохмаленої скатертини.

— Я б так не сказала. Просто переживаю за неї, — Лавінія тяжко зітхнула.

— Не знала, що ваше кам'яне серце ще пульсує в грудях, — хмикнула леді Брудберк. — Більше не шукаєте дружин, які не відвідали своїх чоловіків після смерті?

— Ну що ви, — вона щиро притиснула руки до грудей. — Я передумала.

Обідня перерва минула добре. Хоча чайна церемонія леді Лавінії була скромною й навіть нуднуватою в порівнянні з екстравагантними заходами леді Рози Стоун, усе ж це було деяке різноманіття на кораблі.

Коли Лавінія помахала білою хусточкою останньому гостеві, вона наказала набрати чан для ванни й швидше навести порядок у каюті. Цього разу вона значно витратилася, готуючи особливі чайні суміші з ванільних паличок, зацукрованих пелюсток китайської троянди й крапельок соку маракуї — тепло, солодкість і легка кислинка для відчуття комфорту й безпеки. У таких складних умовах цього всім явно не вистачало.

Таке поєднання, що запам'ятовується органами чуттів як приємне, залишає по собі шлейф, що розташовує до себе суспільство.

Лавінія знову повернулася до більш звичних нарядів.

— Що ви знайшли?

— Міс Жизель Адверпен.

— Хто вона? Француженка чи іспанка? — Містер Едвард іноді ставив зайві запитання.

— Мені сказали, що це неважливо. Вона висока, строга й втратила все, включаючи не лише стан, а й статус.

— Вона могла плакати через своє, — припустив він.

— Так. Але також, містере Ллевеллін, мені сказали, що дама досить бридлива. Терпіти не може мишей, щурів, жаб і всяку гидоту.

— О, ви натякаєте, що їй стало огидно від трупа, і вона так засмутилася, що розплакалася?

— Як варіант, — Лавінія прикусила нижню губу. — Або ж вона зайшла в ту четверту кімнату в трюмі, знайшла там щось неприємне, але не встигла втекти до того, як корабельний лікар вирішив на неї напасти.

— Четверта кімната. Там, де сир, незрозуміла каюта й спуск на найнижчий поверх?

Лавінія повільно кивнула:

— Саме про це я й кажу.

Вони вирішили не відкладати свій прихід у трюм до вечері й, прихопивши один із ліхтарів, що хиталися на стінах, спустилися вниз.

— Сьогодні ви з розпущеним волоссям, мабуть, шпильки немає? — Запитав Едвард.

— Я ношу її в кишені, — Лавінія підморгнула.

— Що ж… тоді відкривайте, якщо у вас бездонні кишені, — пробурмотів він. — Може, ви ще й шматочок сиру там припасли? — Зауваження дещо віддавало сарказмом, тому вона уточнила:

— Мені просто цікавість. Щира цікавість. — Уточнила вона. — Ви заздрите, що пропустили чай?

— Я ревную, що ви пригощали чаєм кого завгодно, але не мене, — випалив він.

Лавінія стиснула губи:

— Що ж, звинувачувати у цьому залишається лише ваш вік і високий тиск.

Двері клацнули й відчинилися. Потім заскрипіли, леді Лавінія злякано відсахнулася.

— Чому ви цього разу не увійшли першим? — тихо прошепотіла вона.