Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

— Я це визнаю, — почав він смиренно, а потім хмикнув. — Тому ми рухаємося так повільно.

— Нахаба!

Уранці вони вийшли з капітанської каюти, коли боцман прибіг і особисто дозволив покинути кімнату:

— Ми успішно розійшлися з кораблем "Санта-Вікторія"! — радісно вигукнув він, струшуючи з себе краплі води, наче дворовий пес. — Здається, вони втікали від шторму і різко крутнули кермо! Тепер "Санта-Вікторія" слідує за нами! Ми прибудемо до порту першими!

Він був у піднесеному настрої, сповнений позитивної енергії, яка випромінювалася з куточків його вологих очей, наче чарівний пилок.

Це було цілком протилежним станом поважних панів — із синіми колами під очима, втомлених, виснажених, злих одне на одного і на весь світ навколо них. Вони мовчки протиснулися повз боцмана, лише коротко вклонившись йому.

Корабель всю ніч робив круті повороти, всі свічки й олійні лампи швидко й одночасно погасли, освітленням залишалася лише сильна блискавка, що освітлювала небо і лякала своїми спалахами, а також грім, що лунав за нею.

Леді Лавінія не могла заспокоїтися й оговтатися. Містер Ллевеллін був глибоко засмучений. Обоє перебували в поганому настрої.

— Ви пробачите мені? — спитав Едвард, акуратно беручи леді Лавінію за кінчики пальців.

— За що? — Вона прикусила губу і подивилася в його блакитні очі, повні смутку.

— За те, що налякав вас.

— Ви зрозуміли це?

— Я відчув.

Лавінія кивнула:

— Гаразд. Дозвольте мені прийти до тями, і ми поговоримо за сніданком.

Палуба була слизькою, і її туфлі постійно роз’їжджалися в різні боки.

— Тримайтеся за мене, будь ласка! Використовуйте мою руку як опору! — Едвард уже оговтався від переживань і, підставивши лікоть, обережно повів Лавінію вздовж поруч палуби. — Надіньте мій камзол, будь ласка.

Всю ніч, від моменту танцю, камзол був у руках леді Лавінії, але зараз, під зливою, містер Едвард попросив її накинути його на плечі.

— А як же ви?

— Мені холодніше, коли я дивлюся на ваші тремтячі губи.

— Ви дивитеся на мої губи? — Хмикнула вона.

— Вибачте, — лукаво всміхнувся він і опустив голову.

Служниця гладко зачесала її волосся, залишивши лише дві туго закручені прядки в пучок. Лавінія знову повернулася до своїх синіх вбрань, цього разу обравши глибокий кобальтовий синій із високими загостреними плечиками забілим щільним комірцем, що міцно вшитий у загальний масив тканини. Весь наївний рожевий колір зник разом із романтичним настроєм. Покрутившись перед дзеркалом, Лавінія подумала, що вбрання дійсно може впливати й на настрій, і на самопочуття, і на загальне сприйняття.

Вона так звикла до своїх синіх і блакитних суконь, що, відчувши себе по-іншому в рожевому, піддалася слабкості й сльозливості.

Але сказати, що вся проблема була в сукні, звісно, було б нерозумно.

— Я знову прошу вибачення, — містер Едвард чекав її біля дверей трапезної. — Я справді не мав наміру налякати вас і змусити дивитися на мене, як на чудовисько.

Лавінія кивнула:

— Ви ж також злякалися? Спочатку, побачивши зброю, а потім, ймовірно, вперше тримаючи її в руках. Ви навіть не змогли визначити, чи заряджений револьвер.

Він згодився, кусаючи губи:

— І вибачте, що назвав вас нелогічною жінкою і що тиснув на вас емоційно. Це просто вирвалося дуже грубо і ненавмисно.

— Я вас пробачила, — перервала його Лавінія. — Мені також шкода, що я була емоційною. Але ми, жінки, трохи м'якші й емоційніші. Чи зможете ви це прийняти?

— Зможу, — він упевнено кивнув. — Мої сестри такі, як ви, і хоч би як бабуся не виховувала їх більш стійкими, все ж перші були мрії про весільну сукню та деяка мрійливість. Мабуть, це в крові у щасливих жінок, — Едвард м'яко подивився на Лавінію, і кутики його очей піднялися, усміхаючись. — Я хотів би бачити вас щасливою жінкою.

Лавінія, яка слухала його з суворим виразом обличчя, не стримала тихого сміху:

— Дякую, — вона схилила голову набік. — Візьмете на себе відповідальність за моє щастя?

Їхні усмішки перекликалися, сповнені ніжності, навіть попри затяжний дощовий день.

— Що ж, чи настав час обговорити справи? І налийте мені кави, — Лавінія постукала нігтем по порцеляновій чашці.

Зимова крига, яка раптово скувала їхні стосунки, знову розтанула. Вони могли любити або ненавидіти одне одного, але ніколи не виявляли б тотальної неповаги.

— Отже, нас цікавить висока і тендітна леді, що плакала в тіні трюму?

— Не леді, — раптом сказав містер Ллевеллін. — Ви бачили на кораблі високу жінку?

— Хм... — Лавінія оглянула трапезну. Справді, тут не було жодної високої жінки. — Отже, не леді... Тоді хто? Слуга?

— Це нам належить з'ясувати, завітавши на чай до леді Рози й леді Алекс.

— Організуймо нам "випадкову зустріч", — куточок губи Лавінії трохи смикнувся в усмішці.

— Це чудовий привід зайти до вас, леді Фейрфекс, на чай із гортензій, — кивнув Едвард, ховаючи усмішку в чашці чаю.

Леді Лавінія розрізала солодку булочку навпіл.