Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

Я теж подивилася у вікно. Це вже ні в які рамки. Він - начальник. Я - співробітник. Не можна про нього думати в якомусь іншому ключі. До того ж тут сказали щось про партнерів. Можливо, є наречена? Тоді справа серйозно ускладнюється.

Дітмар акуратно пригальмував, і в душі заворушилися сумніви, коли я глянула на сучасну будівлю. Ні, ми просто тут зупинилися. Мабуть, далі на машині ніяк. Просто встали і...

- Пане Скрипко, пані Футлярчик, - сказав Дітмар без будь-якого виразу. - Ми прибули.

***

- П'ять кімнат, дві тераси, кілька ванних, бібліотека, кабінети, - протягнула Сашка, з сумнівом дивлячись на мене.

- Шість кімнат, - поправила я та махнула стопку коньяку.

По тілу ніби пронеслася блискавка, а в грудях розлилося тепло. Я взагалі-то більше за мартіні, але у Чубач нічого іншого не було. А я зараз не в змозі перебирати харчами. І згодна закушувати ковбасою та солоними огірками благородний напій, наплювавши на правила, де значаться шоколад, лимон та сигара.

Перед очима до сих пір стояли розкішні апартаменти, в які завів нас нотаріус. Я втратила дар мови відразу. Руслан тримався краще - йому, мабуть, дивитися на розкіш куди звичніше. Не те що мені, дівчинці з однокімнатною квартирою в спальному районі провінційного міста. Ні, я не скаржуся, але все ж не можна ось так і відразу.

І зараз, сидячи на кухні у Сашки, намагалася хоч якось відновити душевну рівновагу і знайти внутрішню гармонію. Одним словом, напивалася. Тому що мозок відмовлявся сприймати інформацію. Голоси Сашкових діток за стінкою сприймала. Протяжне «мау» Віталіка - теж. І слова подруги, і дзвін кришталевих чарок. Однак ось факт, що мені тепер належить половина шикарних апартаментів на вулиці Паторжинського, в голові не вкладався.

Скажете, що тільки в книжках таке буває? Дурниці. Книжки далеко не в змозі передати те, що часом твориться в житті.

- Якщо вірити Гуглу, ця квартира входить в ТОП-10 найдорожчих квартир Києва, - повідомила Сашка, не відводячи погляду від екрану смартфона.

- Бармен, повторіть, - тільки й змогла вимовити я, вказавши на пляшку.

Сашка не стала чинити опір та зробила як велено. Собі налила теж, але не в такій кількості, бо троє дітей, один кіт і одна готова подруга - серйозна причина залишатися в собі. Хтось же повинен дивитися на ситуацію тверезо і з розумінням того, що відбувається. Ну... хоч трохи.

- І що думаєш робити? - обережно поцікавилася Сашка, спостерігаючи, як я медитую над чаркою. Потім над ковбасою. Потім знову над чаркою.

- Погоджуватися - нерозумно, - відповіла я, не змінюючи положення. - Але відмовлятися - ще дурніше. До того ж мені потрібно десь жити.

- Всім потрібно десь жити.

- Всесвіт виконав моє бажання, - пробурмотіла я, відчуваючи, як в голові пливе туман і взагалі стає якось спокійніше, і... ну, квартира... Добре ж!

- Дало не тільки житло, але і мужика, - закотила очі подруга. - Взагалі ти везуча дівка, Віто. А сидиш тут, рюмсаєш на плечі і мій коньяк п'єш.

- Неправда. Твоє плече далеко, я до нього не дотягнуся. А коньяк я поверну.

- Дуже треба, - фиркнула Сашка, - я пожартувала. Але серйозно... ти будеш жити з незнайомим чоловіком? Нехай навіть там і багато кімнат? А раптом він тебе спробує... ну...

Ну, в мріях я, звичайно, не проти, щоб він спробував. Або спробувала я. І в мріях все прекрасно та гарно (ще б пак, на таких-то ліжках!). Але...

- Сашко, фантазія у мене, звичайно, що треба. Не дарма роботи так подобаються людям. Але давай міркувати по можливості тверезо і логічно.

Сашка розлила по чарках залишки коньяку.

- Тверезо - це ти, подруго, звичайно, загнула. Але логічно - хоч греблю гати. Викладай!

Я тільки зітхнула. Тепер розумієте, чому у неї з чоловіками не ладилося? Жоден мужик не витримає, якщо його постійно будуть поправляти. Але розкласти все по поличках потрібно.

- Ти його бачила. Нехай у верхньому одязі, мигцем і верхом на мені. Але, думаю, досить, щоб оцінити. Багатий, красивий і знає собі ціну. Маю великі сумніви, що йому потрібна сіра миша з провінції.

- Сіра - це ти точно про себе? - хмикнула Сашка, відклавши нарешті телефон.

Тільки зараз до мене дійшло, що там весь час чуються побрязкування вайбера - пані Чубач з кимось активно листувалася.

- Ну ладно, з сірою я погарячкувала. Але все одно, думаю, панянок у нього вагон і маленький візок, при грошах і силіконових губах.

- Хтось любить натурпродукт, - заперечила Сашка, та вайбер знову пілікнул.

- Ти це з ким? - поцікавилася я, взявши чарку.

На сльози залишати не можна, є така традиція. А народ нісенітниці не скаже. Особливо коли п'є.

На обличчі Сашки з'явилося хуліганський вираз. Вона явно коливалася пару секунд, а потім зізналася:

- Мишко.

Здається, з цими новинами і роботою я абсолютно випустила з уваги її відносини з новоявленим залицяльником. А відносини явно розвивалися. При цьому судячи з рум'янцю на щоках Чубач, дуже навіть приємно.