Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

...Через деякий час, спасибі міцному організму та вродженій здатності дуже швидко приходити в себе в екстрених ситуаціях, я стояла біля дверей, одягнена, нафарбована і навіть зосереджена. Сильно з макіяжем старатися, правда, не стала. Щиро сподіваюся, що вечір зіграє на руку. Бо давно відомо: чим менше світла, тим гарніше жінка.

- Ех, дурницю продають, - тихенько хихикаючи в кулачок, прошепотіла Сашка. - Навіть такий горобець, як ти, швидко хміль прогнав.

- Горобець міцний духом, - шикнула я, поправляючи червоний шарф. - І взагалі... не збивай мене з ділового настрою.

- А раптом спокушати буде?

- Добре було б, але сумнівно.

Знову задзвонив телефон.

- Віталіно Сергіївно, ви готові? - поцікавився Руслан оксамитовим баритоном, варто було тільки мені прийняти виклик.

- Спускаюся, - коротко відповіла я.

Готова. У дошку. Чекай на мене, красунчику!

***

Заклад, слава богу, виявилося не пафосним, але цілком пристойним. Втім, навряд чи шеф б повів в якусь третьосортну забігайлівку. І кава пахла дуже гарно. Я замовила собі з корицею, кардамоном та гвоздикою. Обожнюю, коли в відмінно звареній каві маса спецій. Це перетворює її в воістину неземний напій. І зуб даю, що так само, як на Олімпі куштували амброзію, де-небудь в Африці чорношкірі божества смакували горняточко кави з кров'ю своїх смертних.

Справедливості заради треба відзначити: Руслан був у тому ж одязі, що і з ранку. Значить, і правда працював не покладаючи рук. Що ж, похвально. Аби насильно не змушував своїх підлеглих робити те ж саме. Ні, я нічого не маю проти термінового замовлення і готова, коли потрібно, працювати понад графіка. Однак без потреби... Ну, тут і пояснювати не варто.

- Скажіть, Віталіно, - сказав Руслан, склавши руки замком і уважно дивлячись на мене, - що ви збираєтеся робити з негадано впавшим... подарунком долі?

- А що ви пропонуєте? - в лоб запитала я, використавши дуже зручний практичний спосіб: не відповідай опонентові, поки він не відповів тобі.

У Руслана на роздуми було цілих п'ять хвилин, бо підійшов офіціант. Поставив переді мною кавник і фарфорову білу чашечку, а біля Руслана - чашку еспресо і високу склянку з водою.

- Складно щось пропонувати, поки я не знаю ваших планів, - незворушно відповів він. - Віталіна... нічого, що не по батькові?

Нічого, скажіть спасибі, що ви - особа при владі, тому я тільки посміюся і кивну. Не більше.

Руслан, мабуть, запідозрив щось недобре, але виду не подав. Тільки обережно уточнив:

- Так що?

- Використовувати за призначенням, - щиро відповіла я. - Розумієте, кожна людина повинна десь жити. А я все ж дівчина приїжджаючи, тому квартира потрібна. І тут прямо як на замовлення.

Він мало не захлинувся. Ну да, само собою, я не замовляла житло, що входить в топ найдорожчих квартир столиці. Я, звичайно, мрійниця, але стільки не палю.

- Цікаво, - коротко прокоментував Руслан.

- А ви? - поцікавилася я, роблячи ковток кави і уважно розглядав Скрипку.

М-да, шкода, що він перейшов з категорії «брат начальниці» в категорію «начальник». Так би у мене було хоч якесь виправдання, що не змогла противитися жіночому началу і таки почала спокушати чоловіче в особі Скрипки. Однак... на жаль. Зараз мені світить лише цнотливість і лагідний погляд в підлогу. Та й спідниця бажано теж в підлогу. Бо хоч він і начальник, а погляди часом кидає, як у нормального чоловіка.

- Жити, - спокійно відповів Руслан і тут же перейшов до справи: - Віто, у мене до вас пропозиція. Як ви дивитеся на те, щоб... скажімо, отримати пристойну суму і відмовитися від спадщини?

Нахаба. Ось просто нахаба. Хоча є, звичайно, раціональне зерно. Але дозвольте... коли б я був розумною дівчиною, я б відчула неприємності, або що ще зазвичай пов'язане з великими грошима і апартаментами, і неодмінно погодилася б на пропозицію. Однак в той вечір розумність нафарбувала губи і звалила на чоловічий стриптиз, залишивши мене в гордій самоті.

- Негативно, Руслане Віталійовичу. Або ви хочете натякнути, що ви мене принципово будете виживати?

Руслан впустив мініатюрну кавову ложечку. Дзвін вийшов такий, що я мимоволі здригнулася. Так, здається, переборщила. Чоловік хоч і розумний, але явно нічого поганого не мав на увазі. Або все ж мав на увазі?

- Ні, Віто, я не таке чудовисько, як би вам хотілося, - іронічно відповів він. - Але, як бачите, намагаюся влаштувати ваше життя. Подалі від начальства - ближче до кухні.

- Ближче до кухні я оселю Віталіка, - ні краплі не розгубилася я. - Він цю справу дуже поважає, знаєте. Та й навіщо катувати чоловіка, коли можна дати і відразу?

Думки Руслана крупним планом відбивалися на високому лобі. І як я не намагалася побачити хоч одну пристойну, ні чорта не виходило. А даремно. Віталік дуже не любить, коли йому не дають рибу відразу. А очікування прирівнюється до тортур, які супроводжується несамовитим виттям. Таким... буквально льодовим душу. Тому, якщо раптом Руслан надумає мені робити якісь гидоти, я нацькую на нього котика-мужененавістніка.