Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

- Віталіно, я змушений вибачитися перед вами, що вибрав настільки екзотичний спосіб оповіщення. Але я дізнався, що ви прямуєте до Києва, а лист на шляху до Херсона, і зрозумів, що треба діяти. Тому направив повідомлення пану Скрипці та попросив привезти вас.

- Ви непогано обізнані, - зауважив Руслан.

На мене він не подивився, але чомусь здалося, що чекає моєї підтримки.

- Дуже дякую, - сказала я, максимально спробувавши пом'якшити тон, але, здається, нічого не вийшло: Дітмар подивився на мене з погано прихованим інтересом. І від цього погляду по хребту немов пробіг електричний розряд. І зовсім він не безбарвний, до речі. Очі сірі, просто дуже світлі, можна навіть вирішити, що сріблясті. І дивиться так уважно, ніби хоче розгледіти щось заховане від чужих очей.

Я мимоволі втиснулася в спинку. Ні, ну хіба мало. Всяке може бути. Думки в голову лізли дивні і чомусь часто непристойні. Наприклад, про те, що можна робити в цьому великому зручному кріслі... і стіл ось у нього теж великий. А в наш час для нотаріуса це дуже важливо!

Руслан делікатно прокашлявся. Дітмар не змінився в обличчі, і до мене не відразу дійшло, що він сказав:

- Отже, ви тут, тому що моя клієнтка, Ангеліна Пилипівна Біла, заповіла вам двом квартиру. З неодмінною умовою, що ви відразу повинні знати, з ким доведеться ділити житлову площу. Незважаючи на те, що Руслан Віталійович доводиться їй троюрідним внучатим племінником, права у нього точно такі ж, як і у вас, Віталіна. Тому, щоб уникнути всіх непорозумінь, цей факт треба прийняти одразу.

- Як я опинилася в заповіті? - запитала я, намагаючись побудувати логічний ланцюжок. Чому Ангеліна Пилипівна, яку я бачила два рази в житті, зробила мені такий подарунок?

- Це бажання моєї клієнтки, - досить холодно відповів Дітмар. - Ангеліна Пилипівна ніколи не робила нічого просто так, повірте.

- Якось це не втішає.

- Скажіть, а чи правильна адреса? - раптом запитав Руслан.

Дітмар нарешті перевів на нього погляд, і я змогла видихнути.

- Абсолютно вірна, Руслане Віталійовичу, - сказав нотаріус, і здалося, що в тоні прослизнули іронічні нотки. Мовляв, у мене завжди все правильно, не варто розкидатися безглуздими підозрами.

Руслан трохи підняв ліву брову. Так, я адресу теж прочитала, але мені це нічого не сказало. Добре б, щоб там не сарай. Якщо згадати Ангеліну Пилипівну, така навряд чи вирішила б комусь залишити свій сарай, але... хіба мало. У всіх свої примхи. Раз ти можеш вписати в заповіт незнайому дівчину, то що тобі заважає залишити їй курник, наприклад? А з моїм везінням добре, якщо там не буде бійцівського півня.

- Але це ж... - трохи розгублено простягнув Руслан.

- Саме, - погодився Дітмар, - ви абсолютно праві.

Захотілося тріснути обох. Терпіти не можу недомовок. Але, здається, чоловікам зараз не до мене.

- Ось ще, - схаменувся нотаріус і простягнув нам обом ще по копії заповіту. - На слух можна не так сприйняти. Прочитайте, будь ласка, ще раз умови вступу в спадщину.

Я автоматично взяла аркуш паперу і почала читати. Інформація ніби як надходила в мозок, але криво і не відразу. Все здавалося якимось сном. Ну або, з вашого дозволу, маренням.

Виходить, ми з Русланом стаємо власниками квартири. Але при цьому в ній треба жити, інакше твоя половина може відійти другому співвласнику. А для того, щоб стати єдиним власником, потрібно... офіційно укласти шлюб.

Так, щось дурниця якась виходить, їй-богу.

Я спробувала вслухатися в розмову Руслана та Дітмара, але нічого не вийшло. Тому подумки махнула рукою і знову вчиталася в заповіт. Чорт. Нічого нового. А Ангеліна Пилипівна і правда витівниця, упокій господь її душу. Просто... навіщо? Хіба не можна було просто залишити квартиру Руслану?

Але насправді це я ще не зрозуміла, яке щастя мені привалило, тому трохи палала думками про благодійність.

- Віталіно, у вас є питання? - уточнив Дітмар, вирвавши мене з хороводу думок.

- Є, - кивнула я. - Коли ми поїдемо дивитися квартиру?

_____________________________________________

Щиро дякую вс'м, кто ставить лайки, додає до бібліотек та підписується на автора!)