Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

***

Я поспішала. Поспішала як могла.

Хоча який, до біса, поспішала? Я мчала як навіжена, проклинаючи все на світі. Поїзд, сволота, запізнився. Тьху, затримався! Ну не важливо! Важливо тільки те, що я в паніці ловила таксі, впихувала в багажник речі і мало не довела до непритомності таксиста, який з острахом спостерігав за моїми метаннями. Втім, справа була в першій годині ночі, видно не все, спати тягне. Хочеш не хочеш, а занервуєшь.

Тому таксист і кидав на мене підозрілі погляди всю дорогу. Правда, озвучити думки боявся. Або просто не наважувався, справедливо вважаючи, що я можу вискочити з машини і потягнути її за собою на буксирі.

В той момент, мені здавалося, що я можу все. Серце калатало, голова вибухала, шлунок стукав ложками й виделками, вимагаючи жерти. Так, не їсти, не їсти, не вечеряти, а саме жерти. І всі спроби донести до нього, що на ніч це робити шкідливо, не діяли. Бо тут же внутрішній голос нагадував, що вже, власне, ніч в самому розпалі, тому... нашу фігуру ніщо не зіпсує! Подумки дозволивши собі все на світі, сяк-так видихнула.

Добравшись до Сашки, швидко увійшла в будинок, тільки дивом не перебудив дітей. Зате прокинувся Віталік, який з диким криком прибіг на кухню і не відходив від коханої господині. При цьому не тільки не відходив, а й терся поруч, ліз на коліна, тикався мордою і взагалі поводився недозволено. Віталік явно вважав, що я належу йому і тільки йому.

- М-да, - зауважила Сашка, спостерігаючи за котом, - здається, заміж не вийдеш - папка, тьху, Віталік проти.

Само собою. А хто був би не проти, якщо б в його будинок прийшов чужий чоловік і їв його м'ясо? Та ще й спальне місце займав!

На ранок дітям була радість. А ось мені - не дуже. Чотиригодинний сон - це зовсім не те, що мені треба для гарного самопочуття і нормальної роботи мозку. Тому збиралася я дуже швидко. Бо все проспала. Сяк-так привівши себе в порядок, я вилетіла назустріч щастю, чи то пак новій роботі.

Але тут вже завжди рішення долі. Якщо ніяк не складається, то вже ніяк. Тому мені навкруги не щастило. Гуркітливий монстр метро рухався відчайдушно повільно. Народу було стільки, що я відчула себе кількою в томаті, якій запропонували підробити кастаньетами. Вирішила скоротити дорогу, називається. Дура.

Потім мчала по ескалатору, наскільки це було можливо. Люди спантеличено поглядали, але нічого не говорили. Так, якщо хто скаже вам, що в столиці все носяться, а в провінції неквапливо прямують у своїх справах, - не вірте ні на йоту. Бо все залежить від обставин.

По дорозі сумочка самим свинським чином впала з плеча. Виявивши розірвану лямку, я висловилася словами, що абсолютно не підходять для поважної пані, згребла все в оберемок і понеслась далі.

Мій прихід в «Ан-Лін» був феерічен. Настільки, що я ледь не збила з ніг кругленького, приємної повноти чоловіка в фартусі з емблемою салону. Світловолоса дівчина, в той раз проводила мене до Маріани, широко розкрила очі. Деякий час всі мовчали, а потім вона посміхнулася:

- Ви Віталіна?

Не знаю, що її так обрадувало, але мене однозначно визнали. Напевно, це все-таки більше добре, ніж погано. Тому нічого не залишалося, крім як кивнути.

- Вибачте за запізнення, транспорт, - відповіла я, а потім перевела погляд на сумку. - Ну і невелика неприємність.

- Дозвольте? - раптом попросив «кругленький» чоловік, обережно забираючи сумку з моїх рук.

- Антоне Львовичу, допоможете? - поцікавилася блондинка.

- Світланко, тут роботи на десять хвилин, розберемося. Тільки, Віталіно, ви з неї все вийміть, а я вже упорядкую.

- О... о, спасибі, - тільки й змогла сказати я.

- Антон Львович - наш володар голок та викрійок, - підморгнула Світу. - Так що не переживайте. Залишайте сумку у мене тут в шафці, і підемо до директора.

А життя-то налагоджується. Зараз поговорю з Маріанною, покажуть мені робоче місце. І піде. Нормально піде, інакше не може!

Єдине, що на даний момент засмучувало - поки підходящої квартири так і не вдалося відшукати. Ну нічого, хто шукає, той знайде!

Тому, налаштувавшись на позитивний лад, я тільки кинула погляд на двері Маріанни. Хороша жінка. У всякому разі, за весь час жодного разу не показала нічого такого, що змусило б відсахнутися від неї.

Світла постукала, а потім увійшла, давши знак слідувати за нею.

- Руслан Віталійович, а ось і Віталіна, - бадьоро відрапортувала вона.

Тобто... Як це Рус... Руслан Віталійович? Це він тут яким боком? І чому?

А він сидів у кріслі Маріанни і спокійнісінько вивчав якісь папери. Одягнений як з голочки, вид до жаху діловий і незворушний. Повільно підняв погляд і подивився на мене.

- Доброго дня, Віталіно Сергіївно, - сказав він незворушно, - проходьте та сідайте. Нам потрібно поговорити.

Через деякий час ми сиділи в кабінеті нотаріуса. Не поганому такому кабінеті, тільки трохи похмурому. Чомусь, варто було зайти, відразу з'явилося бажання підписати щиросердне зізнання за все, що робила і не робила. Бо раптом не випустять? Потім похитала головою, вибиваючи дурні думки, і зиркнула на Руслана. Він стояв поруч, весь такий незворушний і зібраний.

Заздрість. Ось така справжня і щира. У мене нічого подібного не виходить. В голові після панують розбрід і хитання. Спадщина, квартира, лист, який мені наполегливо слали на домашню адресу, але чомусь не дійшла. Бр-р-р. Все не складається.

- Доброго дня, пане Скрипко і пані Футлярчик, - незворушно привітав нас майже безбарвний чоловік в чорному костюмі. Хм, та в чорних рукавичках. Ну да ладно, ми живемо у вільній країні, кожен носить те, що йому подобається.

- Доброго, - відгукнулася я, потім нотаріуса привітав Руслан.

- Сідайте, будь ласка, - вказав нотаріус на зручні крісла біля його столу.

Однак у мене все одне відчуття, що це сидіння для допиту.