Олександр. Її монстр - Влада Калина

Вперше за весь цей час Анжеліка виспалася. Вона не думала цієї ночі ні про монстра Бєлова, який, як виявилося взагалі не монстр. Ні про тих двох зеків виродків, які лякали її до смерті. Вона не думала ні про що, просто солодко спала. Її переповняли незрозумілі емоції. То було і щастя, і радість, і відчуття провини, того, що так некрасиво обзивала цього чоловіка. Дівчина не могла змиритися з тим, що так помилилася. Вона завжди звикла виправляти свої помилки і як ніколи хотіла від щирого серця подякувати Бєлову за гроші і вибачитися. Але в будинку чоловіка не було. Як сказала Ніна Іванівна, він пішов до лісу зі своїм охоронцем Олегом.

Ну, що ж, доведеться знову йти в ліс. От тільки, як дивитися Олегу в очі, після всього що сталося? І як змусити себе розлюбити його?

***

Яка мінлива погода. Ще зранку світило сонце, а зараз вже почав накрапати малесенький дощик. Хмари на небі, над високими деревами, здавалося слідкували за дівчиною. Вони пливли в неї над головою і не збиралися повертати в інший бік. Анжеліка теж не збиралася звертати нікуди, йшла тільки стежкою, яку їй вказав один із охоронців, що стояв біля воріт на виході з маєтку.

Дівчина йшла мабуть вже хвилин сорок, як побачила біля дерева чоловічу постать. Він стояв повернутий до неї спиною. 

- Олег! - крикнула та так і не розпізнавши хто то. Чоловік обернувся. Він був непоголений, високий на зріст, чимось схожий на безхатька. Однією ногою впирався у дерево, а в руці тримав ножа. Його беззуба усмішка наводила страх. Дівчина зрозуміла, що помилилася, тож потрібно було тікати. Зробила крок назад.

- Не поспішай! - Ще один такий же дивний, брудний, чоботи в піску так само, як і штани, неначе яму рив. Він вийшов перед нею з кущів. Анжеліка побачила, що в його руках уже не ніж, а капкан.

Вони, що браконьєри?

- Вибачте, але я поспішаю, - Дівчина так боялася, що від сильного биття серця, навіть не чула свого голосу. Вона думала, що зможе вмовити їх, не чіпати її.

- Цікаво куди? Може й нас візьмеш з собою? - ще двоє людей вийшло з лісу. 

Один був зовсім молодим, майже дитиною, але в його очах не було страху. Таке враження, що лякати дівчат у лісі їхня звична справа. Старший, мабуть, його батько. Чоловік стояв трохи попереду і, о Боже... у його руці висіла мертва лисиця, вниз головою. Анжеліка на секунду уявила, що з нею буде те саме. 

- Заблукала? - Запитав той, що тримав ніж. Він почав підходити ближче, перекидаючи ножа з руки в руку.

- Що вам потрібно? Я тут не одна. Не підходьте, я буду кричати! - відповіла дівчина, постійно оглядаючись, щоб їй було видно всіх. Вона повільно відступала назад, де нікого не було. Адже чоловіки стояли один позаду, другий спереду, і ті двоє праворуч у кущах. Значить, можна бігти ліворуч! 

- Щось мені підказує, що ти тут сама! Правда ж?

Анжеліка не збиралася довго стояти там і злити цих людей, вона набралася сміливості і побігла в кущі.  

- Я сам! - крикнув цей чоловік із ножем, він дав команду іншим, стояти на місці, а сам побіг за нею.

Анжеліка намагалася бігти якнайшвидше, але її довга сукня чіплялася за гілки. Вона декілька разів впала. 

- Стій! - чула дівчина за спиною голос того чоловіка. Його кроки наближалися.

Анжеліка сама не знала, куди біжить, але хоч куди, лише подалі. Дівчина зачепилася ногою за щось і знову впала. 

Чорт забирай, вона все-таки впала, і цьому гаду нічого не варто було наздогнати. Анжеліка намагалася підвестися, і ще трохи проповзла, але на жаль.

- Попалася! - Крикнув чоловік, і навалився на неї.

- Відпусти! Допоможіть!!! - Дівчина хотіла відбитися, але він однією рукою тримав її руки, а іншою приставив ніж до її шиї.

- Далеко зібралася? - засміявся. - Від мене ще ніхто не втікав. Чоловік ножем розрізав її сукню знизу, таким чином оголивши їй ноги. 

- Що ти робиш? Сволота! - Анжеліка звільнила одну руку і інстинктивно намагалася прикрити свої стегна, - Не торкайся мене! Допоможіть!!!

Десь недалеко, у цьому майже тихому лісі, почувся гавкіт. Гавкав чийсь пес. Той гавкіт все наближався і наближався. Собака здається був вже зовсім близько.

- О, Боже ... це ж ... Руслан! Руслан до мене! - Крикнула Анжеліка. Вона впізнала пса, а чи пес впізнає її? 

- Дурепа, який Руслан? Я Віталік, - чоловік посміхнувся.

- Руслан! - Дівчина прошепотіла з останніх сил, так, як цей так званий Віталік затулив її рота своїми губами. Вона вкусила його. 

- Чорт забирай! - вилаявся.

- Руслан, до мене! - продовжувала кликати пса на допомогу, все ще лежачи на траві.

За кілька секунд собака накинувся на незнайомця, вхопивши його за руку в якій був ніж. Чоловік репетував, верещав, намагався відірвати його від себе, але не виходило, тільки ніж викинув.

- Руслан! Руслан, хоч не загризи його! Боже! Руслан! Не можна! - сказала вона. 

Собака, як не дивно послухався. Сів навпроти нього, і дивився бандитові прямо в очі. - Руслан, стережи цього виродка. А ти… Хочеш жити, то йди звідси, щоб я тебе не бачила. Чув?!

Чоловік дивився то на неї, то на пса, і почав повільно йти спиною назад. Він зрозумів, що явно жарти погані, настав час робити ноги.

Коли виродок зник у кущах, Анжеліка посміхнулася і присіла до Руслана, почухала йому за вухом. Як же вона зраділа, що це був Руслан.

- Добре ж тебе господар видресирував. 

Молодець, ти врятував мене ... до речі, а де він сам?

Дівчина почала озиратися на всі боки. Довго озиратися не довелося, адже Олег вже йшов удалині.

- Руслан, ти тут, а я тебе всюди ... Анжеліка? - Олег зупинився, здивовано звів брови, він ніяк не міг повірити, що дівчина все-таки прийшла в цей ліс. 

От, ненормальна!

- Анжеліко, що ти тут робиш, і що тут взагалі відбувається? - Розвів руками. Пес якогось дідька знову щось почув в кущах і побіх туди.

- Руслан, ти куди?! 

Чоловік був, як завжди красивий. Правда не поголений трохи, але щетина йому йшла. У чорній куртці, яка ховала його м'язи, та у джинсах. А так хотілося ще раз подивитись на це сильне тіло.