Олександр. Її монстр - Влада Калина

Вечір.

Знову ця дорога, знову цей будинок і знову... Ніна Іванівна. 

Жінка стояла на вулиці біля дверей, розмовляла з якимось чоловіком. Мабуть то був той самий Петрович, пенсіонер. Жінка глянула на Анжеліку і кивнула йому, щоб той йшов, а сама направилась до дівчини. Іванівна була здивована трохи, дже у тутешніх місцях, гості - це рідкісне явище.

- Доброго дня! - Анжеліка посміхнулася, як могла, адже їй зараз було не до цього.

- Доброго дня. Ти знову до нас? - здивувалася Іванівна. 

- А Олександр Бєлов, вдома? Я до нього приїхала.

- Так. Вдома. Він здається був в кабінеті, - жінка кивнула головою, щоб Анжеліка йшла за нею.

Йти довго не довелося. Кілька кроків, кілька дверей, і ось на першому поверсі кабінет у якому сидів Олександр Бєлов. Той самий старий дядька, який кричав на неї на маскараді. 

- Тут дівчина прийшла! - відчинила двері Ніна Іванівна і зайшла всередину.

Анжеліка стояла в коридорі тремтіла, як осінній листок. Вона хотіла підслухати, про, що там балакають за дверима, але нічого так і не почула.  

- Заходь! - Іванівна вийшла через хвилини три. - Заходь, не бійся.

Легко сказати - не бійся. Іванівна ж не зала з якою метою Анжеліка приперлася сюди. 

- Проходь вже! - Кричав чоловік, піднявши голову. - Стоїш, чекаєш з моря погоди.

- Доброго дня! - Дівчина несміливо увійшла і побачила монстра, який сидів за великим столом і щось пив у склянці. Щось схоже на віскі. Вона відразу згадала їх розмову, коли та просилася додому. Жах! Ця дурнувата істерика! Бєлов мабуть і справді думав, що Анжеліка приймає якісь пігулки.

 - Ну, привіт, - спокійно відповів. Він зробив ковток і подивився з-під лоба. - Чого прийшла? Дайно вгадаю, прийшла просити вибачення, за той цирк, який ти влаштувала, коли просилася додому? - нахабна посмішка осяяла обличчя монстра.

- Ви маєте рацію, якось по-дурному вийшло. Просто, я думала, що… Ну розумієте, мені сказали, що ви поганий. Що ображаєте жінок, от я і подумала…

- Злякалася, подумала що ображу тебе? Не такий я вже й поганий, - Він був занурений у свої думки, на обличчі відображалася натхненна розслабленість. І Анжеліка спіймала себе на думці, що Бєлов привабливий чоловік. Потім він відкинувся назад, вперся спиною в спинку крісла та закрив очі. - Знала б який я, якби пізнала мене ближче, - говорив не відкриваючи очей. 

Невже сам натякає, що не проти, щоб Анжеліка пізнала його ближче? 

- Я… Я не проти дізнатись.

- Що?! - він розробив очі. - Щось сказала?

- Я… Просто, - вона стояла і нервово перебирала пальцями на руках. Як йому сказати, те, по що прийшла? - Я знаю, що ви вже заплатили за мене моєму брату але він мені ні копійки не дав. В мене виникли проблеми через нього, і мені потрібні гроші. Я…

- Ти прийшла по гроші? Чому мене це не дивує. - Схилився над склянкою. Дивився в неї.

- Але мені потрібні ці гроші. Дуже. Сорок тисяч доларів. Будь ласка. Я згодна відпрацювати. Будь що зроблю. - В її голосі відчувалася мольба. Зазвичай, коли інші дівки просили в нього грошей, то вони поводили себе інакше. А в цієї немов крик душі. - Я можу прибирати в будинку, в клітках, можу допомагати Іванівній на кухні. Звісно ж ви за це мені нічого не платитимете.

- Ти реально думаєш, що мені потрібна якась посудомийка?... Ще варіанти будуть? - дивився оцінюючим поглядом.

- Варіанти? Ну, не знаю. А як ще можна відпрацювати у вашому маєтку? У вас я бачила є сад, там квіти, я б могла…

- Ти, ж пам'ятається мені, за Олегом бігала? - перебив він і зненацька запитав.

- Не бігала, просто… Ох, Звідки ви знаєте? Він вам розповів? Навіщо? - важко вдихнула. - Олег одружений. Ми не разом. Ніколи разом не були і не будемо. Я взагалі незаймана. Він і пальцем до мене не торкався, - дівчина трішки обдурила, адже Олег торкався до неї не тільки пальцями, а й губами.

- Незаймана? Хм!... Олег явно ідіот, якщо не торкався тебе.

- Він не ідіот, він хороший, і мабуть кохає свою дружину, якщо не торкався. 

- І ти так просто здаєшся? Олег вартий того, щоб за нього боротися, тим паче, якщо він такий хороший як ти кажеш.

- Може й так, але не такою ціною. В нього сім'я і я не збираюся її розвалювати.

- Кохаєш його?

- Це немає ніякого значення.

- Кохаєш? - настирно випитував Бєлов намагаючись вибити з дівки правду.

- Яка різниця.

- Велика. Я хочу знати. То ти кохаєш його?

- Так. Кохаю. І що? Я б в нього попросила ці гроші але їх в нього мабуть немає, тому що двоє діточок потрібно годувати! - крикнула дівчина. Вона хотіла не тільки кричати, а й плакати, ридати, вити. Ця вся ситуація приносила такий жахливий біль і приниження. Не про таке життя вона мріяла. - Не хочете давати ці бісові гроші, то так і скажіть, навіщо знущатися і розпитувати про все це? Садівник вам не потрібен, кухарка теж, прибиральниця теж. Ясно. Я все зрозуміла. - Вона вже хотіла йти але…

- Одна ніч, - сухо відповів. - Одна ніч зі мною і ти отримаєш свої гроші. - Випив залпом до дна. Він це так зробив ніби залив свою совість. Ніби сам не хотів цього казати але слова самі вирвалися із губ. - Якщо не обманюєш, що незаймана, то заплачу вдвічі більше.

- Ви хочете, щоб я з вами… - Анжеліка пам'ятала, що Бєлов теж одружений, але мабуть його це не бентежило. - Можна подумати?

- В тебе хвилина.

Чорт! В квартирі в Алли розмовляти на цю тему було легше ніж зараз думати і вирішувати. Дівчина все ж таки надіялася, що буде відпрацьовувати Бєлову ці гроші іншим способом. Спати з ним - це був запасний варіант, який, як вона думала приміняти не доведеться. Але здається у цього чоловіка на неї інші плани.

- Я згодна, - Анжеліка відповіла неохоче. 

- Ти хоч щось вмієш? Вмієш бути ніжною? - прохрипів він проводячи своїм великим пальцем по свої губах. 

Анжеліка пересиливши свій страх, зробила крок, потім ще один. Їй потрібно було доказати Бєлову, що вона все вміє і на все здатна аби тільки дав гроші.