Джекпот - Анна Харламова
— Я! — Усміхнувся широко чоловік.
— Що ви тут робите? Ви знаєте Ігоря? — Вікторія широко усміхалася, дивлячись на вусаня.
— Знаю, він мій хороший друг. — Чоловік подивився на її білий одяг і запитав: — Ви тут працюєте?
— Так. Сама не можу в це повірити. — Вікторія сяяла від самої думки, що ця кухня під її керівництвом.
— Чому ж це?! Я не здивований! Після того, що ви приготували тоді на ярмарку, - було просто неперевершено! — Вуса чоловіка посмикувалися над щирою усмішкою.
— Андрій, правильно? — Нерішуче запитала вона, червоніючи, як полуниця.
— Вірно. Приємно, що запам’ятали. А Дмитро теж тут? — Поцікавився він.
— Ви, знаєте Дмитра? — Вікторія ошелешено округлила очі.
— Привіт, Андрію. — Голос Ігоря пролунав за вусанем і той обернувся, щоб привітатись з другом.
— Привіт, Ігор. Я зайшов на хвилинку…
— Вибачте, Андрію… Ви знаєте Дмитра? — Повторила вона.
— Я їх познайомив нещодавно, е-е-е… коли Андрій заходив до кафе. — Ігор хотів повернути розмову у інший бік і тому запитав: — А ви звідки знаєте одне одного?
Андрій стояв, як вкопаний не знаючи, що можна говорити, а що ні. Його очі були приковані до друга, який дивився на Вікторію.
— Я приймала участь в конкурсі на ярмарку… і там отримала перемогу. Андрій був саме тим, хто і очолював конкурс. — Пояснила Вікторія, дивлячись на Ігоря.
— Он як?! — Ігор знав правду, але мав тримати язика за зубами. Йому було шкода обманювати таку гарну, милу дівчину, але це парі було не його, тому він не мав права щось бовкати.
— Саме так. — Андрій розгублено подивився на друга. — Ми можемо поговорити?
— Так, звичайно. — Ігор вказав Андрію на вихід і додав: — Давай поговоримо у залі.
— Добре. — Мовив Андрій до Ігоря, а потім обернувшись на Вікторію, сказав: — Був радий вас зустріти, Вікторія.
— Навзаєм, Андрію. — Щира усмішка осяяла обличчя Вікторії.
Чоловіки вийшли з кухні, і поспішили у своїх справах. Вікторія знизила плечима, дивуючись усім цікавим збігам, які з нею відбуваються останнім часом. Проте, робота поглинула її настільки, що роздуми перейшли у інше русло.
******* ******* ******* ******* *******
Вечір підкрався непомітно, змінюючи сірий день на білосніжну фату. Сніжинки повільно кружляли, застеляючи усе довкола своєю чистотою та цнотою. Вікторія йшла додому по вуличці, яку освітлювали ліхтарі, і вона одразу згадала, як вони гуляли після ярмарку з Дмитром,… саме у ту ніч вони пізнали одне одного у всіх сеансах цього слова. Вона йшла і усміхалась, згадуючи ту гарячу ніч і усі наступні. В її думках кружляли спогади про будиночок, в якому Дмитро покликав її заміж,… про зайняття коханням біля каміна,… про те, як вона сказала ТАК!,… і про новину, яка зробила їх одним цілим – і ця новина, - це нове життя, яке у ній зародилося.
— Ягідко! Ягідко!
Вікторія усміхнулася, коли побачила, що на зустріч їй поспішає Дмитро. Вона помахала йому, примружившись, але сніжинки все одно потрапляли на її вії.
Дмитро підійшов до неї, і міцно обійнявши, ніжно поцілував її у вуста. По їхнім тілам у мить пробігло тепло, яке огорнуло не лише тіла, але і душі.
Вікторія відповіла на солодкий поцілунок з таким же тремтінням, з такою ж ніжністю, з якою Дмитро цілував її вуста у цю мить. Сніжинки потрапляли між їхніх губ, даруючи прохолоду, і підштовхуючи їх не припиняти дійство, яке розбурхувало жар та полум’я.
— Привіт, коханий. — Вікторія подивилася у його блакитні очі, і запитала: — Що ти тут робиш?
— Зустрічаю свою майбутню дружину. Не хочу, щоб ти одна ходила пізно ввечері. — Узявши її за руку, він поцілував її у рожевий носик.
Вікторія від цих слів відчула себе, наче під променями сонечка.
— Приємно. — Промуркотіла вона і стиснула його долоню.
— І мені приємно. — Усміхнувшись, він запитав: — Як пройшов твій день?
— Цікаво. — Вона повернула у бік голову і подивилася на Дмитра.
— І що ж було такого цікавого? — Запитав він.
— Я сьогодні зустріла Андрія, того самого, який влаштовував конкурс на ярмарку. — Вона широко усміхнулась, згадавши свою перемогу.
Що? Як так? Що він їй сказав? Хоч би не пробовкався! Але, якщо б пробовкався, то Вікторія не була б така усміхнена і не цілувала його з такою ніжністю.
— Ого! Яка зустріч! — Дмитро видавив із себе усмішку.
— Чому ти не сказав, що вас познайомив Ігор? — Поцікавившись, Вікторія чхнула від прохолодних сніжинок, які потрапляли в обличчя.
— Тобі треба швидше додому. Ти тепер повинна думати за обох, тож хутчіш в тепло. — Він прискорив кроки, і потягнув Вікторію за собою.
— Ти не відповів… Чому не сказав? — Не припиняла вона.
— Забувся. — Знизивши плечима, він запитав: — А що він тобі сказав?
— Не він, а Ігор. — Мовила Вікторія.
— І що ж саме, тобі сказав Ігор? — Дмитро відчув, як гудить кров у скронях.
— Що нещодавно познайомив вас з Андрієм у своєму кафе. — Вона знову чхнула і потерла носика долонею.
— Будь здорова. — Дмитро усміхнувся і розслабився. Ніхто не пробовкався і це добре. Вона не повинна ось так про щось взнати.
— Дякую. — Вікторія засміялась.
Дмитро подивився на неї, і запитав:
— Чого смієшся?
— Згадала, як колись діставала перець з полички і розсипала його собі на голову. Я так голосно і довго, ще ніколи не чхала. — Її сміх залив вулицю, кружляючи у повітрі, разом з білими сніжинками.
Дмитро не втримався і теж засміявся.
Сміх розповіді та цілунки – супроводжували їх до самої квартири, а увійшовши у неї, - вони заполонили її коханням та нестримною пристрастю.
