Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь
-У дім?
-Звичайно, у дім!
-Небезпечно, Панні, там сто відсотків охорона. Не залишать же вони свої тіла беззахисними. Головне, що ми виявили їхнє місце розташування. Дарма вогневик казав, що вони не спатимуть в одному місці.
-Ну Міть, давай хоч спробуємо в будинок потрапити, га? Перевернемо парочку!
-Руденька, та ти авантюристка, виявляється! - тихо засміявся водяник, - але не можна! Ходімо назад! Я з мужиками повернуся та всіх перевернемо.
-Ну Міть, хоч пішли у вікно заглянемо, га? Мені знаєш, як цікаво? Лукерія казала, що вони дуже міцно сплять.
-Якщо тільки у вікно... - Здався Мітя, - але від мене ані кроку, якщо що, встигнемо втекти!
Вони вибралися на берег поряд з пірсом і тихими тінями, навшпиньки, пішли в бік маєтку. Дуже до речі ліхтарики вздовж доріжок були вимкнені. На шляху їм ніхто не зустрівся, тож до першого вікна вони дісталися непоміченими.
-Ой, Мітю! - Степанія так різко розвернулася і врізалася у водяника, що вони мало не впали, - Зоя!
-Тс-с-с, Панні! - водяник стиснув її і прикрив рот долонею, - яка Зоя?
-Тут дочка Антона! Вагітна! - Стьопка прибрала його долоню і швидко зашепотіла, - я бачила її вранці! Господи, тільки би вони її не вбили!
-Тоді нам точно краще повернутися! Микита знає її запах і знайде!
Їхню розмову раптом перервав нестямний крик. Він був такий гучний і страшний, що Стьопка затиснула вуха руками.
Десятки, ні, сотні голосів верещали, зриваючись до хрипу і починаючи заново. Відчинилися вхідні двері і з них почали вибігати люди. Вони бігли, наскакуючи один на одного, падали і верещали, ніби їх ріжуть. Мітя схопив Стьопку і помчав до річки.
-Що відбувається?! - жінка, перекрикуючи загальний вереск з жахом дивилася в бік маєтку.
-Не знаю, але краще забратися подалі!
Цієї миті вереск обірвався. Так само раптово, як і почався.
-Стій, Мітю, дивись, вони всі впали, дивись!
Водяник обернувся. Побачивши, що переслідувань немає, зупинився. В кількох метрах від дверей, прямо на полу, лежала купа людей.
-Що це з ними?
Мітя все зрозумів одразу. Ще навіть не озирнувся у бік дому Степанії, як збагнув, що сталося. Як, втім, і Стьопка.
-Мамо... - прошепотіла вона і осіла у руках водяника.
По той бік річки, навколо будинку Свирянки горіла заграва, наче запалили сотні вогнищ.
-Він... спалив їх? - прошепотіла одними губами, - живцем...
-Не дивись, Панні! - водяник силою розгорнув її, уткнувши обличчям собі в груди. Вона заплющила очі, обняла його за талію, намагаючись не впасти в істерику. Не від жалю до тих тварин, ні. Швидше, від розуміння того, наскільки близька смерть і від жорстокості, з якою вона пожерла тваринну сутність двоєдушників.
-Вони від болю кричали, Мітю, - чужим голосом прошепотіла вона, - вони горіли живцем!
-Я - придурок! Навіщо приволік тебе сюди! - з досадою відповів він.
-Ти... Ми ж не знали...
-Треба було передбачити, що вогневик так вчинить.
-Сволота!
-Сволота... Але вчинив правильно...
-Що ти кажеш, Мітю?! Ми знайшли їхню лежку! Залишилося просто перевернути! Вони б відстали!
-Ти маєш рацію, - водяник відсторонив її від себе, глянувши в очі, - може саме ці від нас і відстали б. Але де гарантія, що не прийшли б їхні «колеги»? Це з одного боку. А з іншого, залишившись живими, вони знайшли б інші жертви. Хіба це правильно?
-Ну, так... не знаю, напевно. Але вони так кричали!
-Це було жорстоко, згоден! А коли думаю, як вони могли вчинити з тобою... мені їх не шкода!
-Міть, відведи мене на Поляну, - попросила вона після недовго тиші, - мені треба трохи побути наодинці, подумати, заспокоїтися.
-Добре, Руденька, тобі і справді, краще поки туди не повертатися...
-Ти сходиш до мене? Подивишся, що там?
-Звичайно, не турбуйся...
-Скажи Микиті про Зою. Її треба врятувати. Будь ласка.
-Добре, кохана, не переживай! - відповів Митя і стрибнув у річку, обхопивши її поперек талії.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно