Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Куди ми йдемо? —втретє поцікавилась я, ледь встигаючи перебирати ногами.

—Скоро дізнаєшся. —відповів Лютик, ще більше прискорюючи крок.

—Якщо ти будеш гнатись, мов скажений, то я впаду вже на наступному повороті! —я різко зупинилась, складаючи руки на грудях. Мені вже не хотілось ні подарунку, ні додому. Я просто хотіла спокою!

—Гаразд, принцесо, як скажеш. —з легкою усмішкою Лютик кивнув мені на коридор та трохи схилився, пропускаючи вперед. Ну, так то краще!

Смикнувши підборіддя вище, я почала крокувати у вказаному напрямку.

—А сам принц зараз де? —поцікавилась я через декілька хвилин мовчання.

—У нього важливі справи. Він дав мені розпорядження, наказав провести тебе і усе показати.

Ну звичайно! Хто б сумнівався, що у такого, як Густав, море справ. Несерйозний хлопчик, якого посадили на престол та корону вручили вирішив погратись у життя. Тьху, влада, чорт забирай.

—Прийшли!

Люцій зупинився біля коричневих напівкруглих, нічим не примітних, дверей.

—Що там? Сподіваюсь, не чергові гритони.

Лютик зухвало посміхнувся, підморгуючи мені.

—От сама й перевіриш.

Він відчинив двері, пропускаючи мене вперед. Його посмішка не давала мені спокою і я навіть захотіла відмовитись, але... не відправлятиме ж мене Густав на вірну смерть? Або це не Густав й взагалі?

—Ну чого ти? Злякалась, мов дівчисько?

—Я не дівчисько! —грізно звівши брови та зіштовхнувши його від дверей, я зайшла у кімнату.

Тут було три високих, просторих вікна, що добре освітлювали кімнату. Одна зі стінок справа від мене повністю завішена різними тканинами, а інша, зліва, забита поличками з різними дрібницями.

Посеред кімнати стояв довгий, широкий стіл, а біля нього дві дівчини у зелених фартушках та чепчиках.

—Що це? —недовірливо повернувшись до Лютика, запитала. —Це ж не те, про що я подумала.

—Ти сама просила Його Високість про це. Вважай, що цю кімнату та цих двох милих дівчат наш спадкоємець подарував тобі. Зможеш розвивати своє жахливе діло та заробляти на життя у той час, коли навколо крутяться дракончики з повненькими мішечками.

Я посміхнулась, знову повертаючись до дівчат.

—Картель. —кивнула головою білявка.

—Натаніель. —кивнула точно така ж дівчина. Здавалось, що у мене в очах двоїться, тому що навіть родимка вище губи у них була однаковою.

—Вони сестри. Феї. Працюють у нас вже три роки. Молоденькі та вправні, тобі саме те. —просвітив мене Лютик, прочиняючи двері. —Ти можеш сміливо залишатись тут хоч і зараз, і приходити, коли захочеш. Дівчата живуть у кімнаті навпроти, тому легко їх знайдеш. А зараз, пробачте, мосьє, маю справи.

Я навіть подякувати не встигла, як чоловік вже покинув кімнату.

Між нами повисла незручна тиша, дівчата мовчки дивились на мене, а я на них.

—А... —почала я, складаючи руки за спиною. —де можна взяти аркуш паперу та хоч якусь ручку?

Якась з них швидко дістала папери та золотисте перо, передаючи мені.

—Дякую. Ви можете бути вільні, поки що мені не потрібна ваша допомога. Все завтра.

—Ми в сусідній кімнаті, якщо треба, покличеш. —з легкою посмішкою повідомила дівчина, хапаючи сестру за руку та окидаючи мене саму. Це, звичайно, добре, але як я знайду дорогу назад?

Та байдуже! Про це потім. А зараз, вперше за останні декілька днів я берусь за те, що мені так подобається.

Я довго креслила різні фасони суконь, шматуючи папір, коли мені не подобалось те, що я бачила.

Розірвавши навпіл чергову невдалу ідею, я жбурнула скручений папір на підлогу.

—Думай, Ріша, думай. —обхопивши голову своїми руками, я ввімкнула фантазію на повну. Але нічого з цього не вийшло! Таке відчуття, що мої мізки залишились у моєму світі, а у цьому світі є лише я, без магії, навичок та користі.

Стоп. Я ж можу створювати такі фасони, які є на Землі і не видумувати щось нове, адже у світ драконів цю ідею принесу я, значить... модельєром цього одягу теж буду я!

Загорівшись цією ідеєю, я почала вимальовувати усі фасони суконь, що були у моєму гардеробі, а ще, на всякий випадок, намалювала спідню білизну, яка тут відсутня. Ну не можу я в панталонах ходити!

Коли сонце почало повільно опускатись, я, нарешті, підійнялась зі свого місця та вийшла у коридор. За собою я залишила безлад та багато вдалих креслень.

Що ж, найважче тільки попереду. Мені доведеться знайти вихід звідси та їдальню, де на мене чекатимуть дівчата.

Я б могла попросити допомоги у Картель та Натаніель, але сама відпустила їх і сіпати по кожній дрібничці не дуже то й хотілося б.

Ну, залишається сподіватись, що я не заблукаю.

Люцій повертав наче сюди...

Швидесенько завернувши декілька разів по пам’яті, я зіштовхнулась зі сходами. Значить, йду правильно. Але от після сходів... куди мені, чорт забирай, йти? Вправо, вліво, чи прямо???

Гаразд, зробимо, як і минулого разу.

Я закрила очі та почала прислухатись, але тут було настільки тихо, що я взагалі сумнівалась, що у цьому крилі хтось живе.

—І що це ти тут робиш? —почувши позаду голос, я різко обернулась. Переді мною стояла Лара, жива й неушкоджена. Хоч я й не переймалась симпатією до неї, та була рада, що з нею все гаразд.

—Лара! Як я рада тебе бачити. —зі щирою посмішкою мовила я, але швидко взяла себе в руки. Німфа презирливо дивилась на мене, ще й руки схрестила, наче вона вже королева, а не звичайна фаворитка принца.

—Так що ти тут робиш, навіжена?

—Сама ти навіжена! Мене сюди Лютик привів, а потім по справам помчав. А дороги до їдальні я не знаю. —відповіла напівправдою я. Не бачу сенсу доводити дівчину до сказу через ревнощі у той час, як не маю жодних планів на їх принца.

—Навіщо графу возитись з такою, як ти? —її очі були примружені, а губи стиснуті. Зараз вона нагадувала Ванессу, що так старанно лізла у мою голову.

—У тому то й справа, мене додому відправити хочуть.