Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Це він. А хто сюди ще міг прийти?

Липовський повільно заходить до спальні. Ми перетинаємося поглядами. Я не можу стримувати сліз, які котяться щоками. Продовжую ревіти. Чавлю на жалість? Ні… Не контролюю себе.

Чоловік ніяким чином не реагує на мій стан. Проходить всередину, а коли зупиняється біля ліжка, то питає льодяним голосом, який аж холодить нутрощі страхом:

- Що з тобою?

У мене занадто мало сил, щоб щось ясне відповісти. Не можу сформувати нормальну відповідь. Виходять нечіткі обрубки, які линуть із мене:

- Я… Не треба… Прошу… Не повториться… Вибач…

До всього ще додається люте хникання та плач. Виходить вінегрет із емоцій, який стоїть та "їсть" Липовський. А він взагалі нічого не виражає. Тільки запихає руки в кишені штанів, а голову спрямовує до вікна, де вже давно темно. І що він там хоче побачити?

- Ти можеш нормально сказати? - відлипає від вікна та жбурляє на мене свої очі. - Чого ти плачеш? У тебе щось трапилося?

А він ніби не знає! Що це за новий вид тортур!

- Ти розірвав наш договір, - нарешті складаю чітке речення.

Він підіймає брови та підходить до вікна. Зашторює їх. Для чого тягне час?

- А хто тобі таке сказав? – розвертається до мене.

- Ти, - відповідаю на його абсурдне питання.

- Коли?

- На кухні, - стираю сльози. - Перед тим, як…

- А я хіба не сказав потім, що передумав? - перебиває мене.

Негативно махаю головою.

- А мав сказати, - знову підходить до ліжка. - Тобі вдалося вмовити…

Мовчанка. Я сильніше притискаю ноги під себе та кривлюся. Місячні рвуть мене на частини та, мабуть, зараз заженуть у дуже дурну ситуацію.

Водночас стає легше від його слів щодо угоди, але Липовський прийшов сюди не за цим. Хоча я вже нічого не розумію.

Для чого він тут…Що я роблю… Яка мета всього… Просто кавардак…

Зараз би випити заспокійливого та провалитися у сон!

- У тебе щось болить? - неочікувано питає Олександр, який ковзає по мені збентеженим поглядом. Напевно, йому не подобається, що я одягнута далеко несексуально.

- У мене місячні, - ніяковію, бо якось незручно ділитися такою інтимною інформацією з чоловіком. Одна справа обговорювати це з подругою. Також вангую, що це його не втішить. Із переляком чекаю на його реакцію, яка може бути будь-якою.

- Добре, - відповідає він.

- Добре? – повторюю зі здивуванням.

- А хіба то погано? - питає. - Мабуть, гірше коли нема, аніж коли є.

Досі шморгаю носом, а Липовський виходить із кімнати. Куди він? Я хочу податися за ним, але важко рухатися, а коли збираюся силами, щоб спробувати встати на ноги, то повертається.

У руках тримає склянку води та якісь таблетки. Кладе все на чорну тумбочку зі словами:

- Тобі зробити чай?

Я глипаю на нього. Це точно він? Чого це йому кортить чай заварювати? Чи йому мінет подарував гарний настрій? Чи вдала зустріч? А може підмінили? Прийшов брат-близнюк?

- Ти будеш робити чай? - перепитую.

- А ти когось ще тут бачиш крім мене? Якщо так, то це лякає… Зараз лікаря викличу.

- Ні, не бачу… Так буду…

- Скільки цукру та який?

- Без різниці. Я п'ю несолодкий.

- Гаразд, - виходить чоловік, залишаючи за собою легкий шлейф парфумів.

Тягнуся рукою до ліків. Знеболювальне. Цього мені зараз не вистачає. Вдячна йому, що приніс. Виймаю дві рожеві таблетки та ковтаю. Запиваю їх водою. Сподіваюся, що медикаменти допоможуть.

Я вже не плачу. Тихо сиджу на ліжку, обіймаючи подушку в яку втикаю обличчя. Ноги знаходяться піді мною.

Чогось дані події здаються мені сном. Якось все дуже чудово та злегка нереально. Ось зараз хтось торкнеться мого плеча, та я побачу перед собою Липовського, який буде лихий до чортиків.

І хтось дійсно витягає мене доторками з думок - він. Чоловік стоїть поряд, але я не помічаю злості. Невже все справжнє?

- Дві таблетки – не багато? - показує очима на ліки.

- Ні, - махаю головою та помічаю на тумбі білу чашку зі зеленим чаєм. - Дякую.

Він не відповідає. Лізе до кишені піджака та виймає телефон. Поринає в нього.

- Для чого така турбота? - намагаюся переконатися, що це реальність. Я не вірю, що людина, яка може викинути на вітер двісті тисяч баксів стане власними руками робити чай та приносити ліки. Мені здається, що для людини його статусу це якось дивно…

Липовський відривається від телефону. Зиркає на мене, але відповідає інше.

- Мене не буде декілька днів.

- А де ти будеш?

- За кордоном, - відрізає.