Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

- Можна до тебе сьогодні зайти?

- Ні, я не вдома.

- А коли будеш?

- Завтра. Сьогодні ночую в подруги… Приходь десь біля дванадцятої.

- Добро, сестро.

- Ти вже у себе вдома?

- Так, - тихо відповідає. - Ще раз дякую.

- Та не треба…

На цьому наша змістовна розмова завершується, а очі коле 18:27.

Сподіваюся, що Липовський не рівно о шостій прийде до квартири. Це ж не зустріч із діловим партнером. Притому він же зайнята людина, і не буде ж кидати все та рівно на шосту летіти до коханки.

Лізу до пакета та виймаю косметику. Поки є час, то підправлю макіяж, а коли потраплю до розпутного гнізда, то одягну сукню та білизну.

Роблю брови чіткішими, а на вії накладаю ще один шар туші, водночас здмухую під очима рештки тої, що осипалася за день. Губи покриваю кривавою помадою, і здається навіть виходить рівно. Роздивлююся себе в маленьке овальне люстерко. Наче гарно, але краса триватиме недовго.

Думаю, що це тільки на перші п'ять хвилин, а потім ця вся ліпота у ліжку зітреться. Ліжко. Злегка пересмикує. Сподіваюся, що все буде не дуже жорстко. Хоча чекати квіткової ніжності також нерозумно. Але  роблю ставку, що повторить учорашні пестощі…

Закусую губу та помічаю у дзеркалі зацікавлений погляд таксиста. Відвертаю голову. Хай на дорогу дивиться, а не на мене! Бовдур!

Відчуваю, що водій хоче щось сказати, але не дає зелене світло, а я зціплюю зуби та молюся, щоб Олександра не було у квартирі.

Лише о 19:12 авто привозить мене до нової та до біса високої багатоповерхівки. Я на мить застигаю. Задираю голову та не бачу її кінця. Вікна, у яких горить світло, не закінчуються. Здається, що будівля займає всю тропосферу.

Забігаю у світлий під'їзд та одразу відчуваю різницю зі своїм будинком. Небо та земля. Тут не згадую ліфт - велика просторна кабіна зі зеркалом, а не масьопка труна зі жовтим світлом, що вже понад сорок років катає людей.

Потрібна квартира знаходиться на двадцять першому поверсі. Ось я вже стою біля потрібних червоних дверей та втикаю ключ - клац та замок відмикається.

Я заходжу до великого коридору, де можна, мабуть, вальс танцювати. Кладу збоку пакет, а вухами ловлю приємну тишу. Щастить. Липовського нема.

Значить у мене є час, швидко ополоснутися, але так, щоб не пошкодити макіяж, а там одягнутися.

Беру пакет до рук та заходжу до кімнати, де темно. Вмикаю світло та ледь не ловлю інфаркт. На дивані сидить Липовський, а в руках тримає келих.

Його карі очі злі, губи зімкнуті в пряму лінію, а вилиці зараз здаються такими загостреними, що нагадують леза.

- Адо, і що це таке? - летить стрілою така фраза.