Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Сказати, що мені страшно, то абсолютно нічого не ляпнути. Лупаю на Липовського, який продовжує сидіти на дивані. Ковтаю, а язик після цього приварюється до піднебіння, а пакет майже безшумно падає додолу.

Чоловік неймовірно злий. Такий лютий, що вчорашній стан - ромашки у спокійному полі. Зараз ця емоція справжня та максимально насичена.

- Я можу пробачити запізнення на п’ять хвилин, - продовжує він. - Але на годинну! - підвищує голос. - Адо, ти собі цим цінну набиваєш? Так? Думаєш, що безцінна?

Негативно махаю головою, бо не можу говорити.

- А мені здається, що все навпаки. Хочеш показати, що ти якась особлива? На жаль, тебе засмучу - ти проста дівка із космічною самооцінкою, яку варто провчити.

Я перестаю дихати. Хай у значенні провчити буде переспати зі мною, але чую протилежне.

- Анулюю з тобою нашу домовленість - гроші повертаєш назад. Ти не коштуєш того, що отримала.

Ні! Ні! Ні! Тільки не це! Чорт! Що за день такий!

- Вибач, я не хотіла запізнюватися, - видушую зі себе та ковтаю порцію повітря, яка рятує від задушення. - Повір мені…

- У тебе голос прорізався! - злісно сміється він та встає. - Але все вирішив. Мені не потрібна дівка, яка не виконує свої обов'язки.

Липовський швидко проходить повз мене, що я не встигаю нічого втямити. Ні! Він не може скасувати. Я вже віддала гроші, а якщо навіть скажу правду, то сумніваюся, що повірить.

Кидаюся за ним. Олександр на кухні. Ставить на стіл келих та виймає з кишені брюків смартфон. Щось бігцем пише та морщить лоба.

Я від нервів тремчу. Треба рятувати ситуацію. Але як? Чоловік налаштований серйозно. Не жартує!

- Олександре, вибач, - підходжу до нього та вперше називаю його ім'я. - Я більше так не буду. Це випадково… Я загубилася в часі.

- Загубилася в часі, - повторює та продовжує писати. - Цікава версія. Ще такого не чув.

- Але це правда, - пхикаю та дивлюся на нього знизу вверх. Липовський навіть занадто високий. Відчуваю себе комашкою. - Я неуважна блондинка! Сиділа в телефоні та про час забула! Що з мене взяти?

- Адо, припини цю дешеву виставу, - кидає свої очі на мене, які холодні. - Я не маю бажання мати з тобою справи.

- Я все зроблю, що ти хочеш, - чіпляюся руками за його піджак.

- Відчепися, - холодно каже він та відводить погляд. - Я спішу. У мене зустріч через годинну.

Йду на сміливі дії. Лізу нахабно та безсоромно руками до поясу його штанів. Починаю розстібати, і під час цього дійства дивлюся на нього. Липовський має кам’яний вираз та продовжує своє:

- Дарма стараєшся. Я все вирішив.

- Ні, - заперечую та розстібаю ґудзик. На мить застигаю, але навмання знаходжу блискавку та тягну донизу.

- Адо, припини, - із погрозою віщає, але не робить жодних спроб, щоб якось зупинити.

Я звісно ж ігнорую його слова. Не маю допустити розірвання, бо тоді влипну у ще більшу халепу.

Кладу руку на те місце, що у нього вже попри невдоволення на вустах палає. Через тканину відчуваю шкірою, що він дуже хоче. Там все тверде. Я, напевно, злегка червонію, бо вперше розпускаю  руки та  відверто мацаю чоловіка в такому інтимному місці.

Олександр не рухається, а ось його вираз обличчя злегка змінюється. Злість ховається, а м'язи, що були напруженні, слабшають. Маленька перемога.

Легенько масую. Роблю все обережно. Боюся щось зробити не так. Також відчуваю, що жага тільки збільшується, мов дріжджове тісто у теплому місці.

Поки не наважуюся кинути погляд донизу. Роблю все навмання.

Ніжу через матерію десь хвилину. За цей час чоловік повністю змінюється - тепер такий самий як учора. Хтивість сидить в його розширених зіницях, які протикають мене та чекають гріхопадіння. Ждуть, коли мої вуста віднесуть його до насолоди.

Скидаю із нього боксери. Також наздогад. Я поки ще не готова глянути туди. Мені треба ще хвилинку, щоб налаштуватися.

Руки тепер гладять його чоловічу гідність напряму, яка далеко не маленька, а скоріше навпаки. І як таке може вміститися в жінці, а тим паче в роті?

Опускаю погляд. Звісно злегка пробиває сором, але переважає цікавість, що змішується із незначним збудженням. Я розглядаю його твердий член, а внизу живота злегка смикає. Мабуть, це нормально. Природна реакція жінки на чоловіка.

І саме вона, мабуть, змушує спуститися перед ним. Холодний світлий кахель, яким встелена кухня, "цілує" мої коліна. Скрізь джинси до них пробивається холод.

Тепер його налита кров'ю очманілість перед моїми очима. І я розумію, що треба щось уже починати. Я маю зробити так, щоб він відмовився від своїх слів про розрив.

Мій позирк лине до нього. Олександр спостерігає. Очі прикуті до мене, а вуста злегка відкриті. Дихає ротом. Боковим зором помічаю, що лівою рукою спирається на кухонний стіл. Він напружений до неможливості.

Я повертаюся до його члена, до якого легенько притуляюся вустами. Тепло тіла б'є у губи, а вуха чують скрегіт його зубів.